— Це не довбана забава, — бурмоче він, дістаючи пляшку з водою.
— До льодовика вже недалеко, — заспокоюю я його. — Тоді нам не доведеться ходити по осипах. Краще йти вгору.
Я дивлюся на Якоба й Мілену, які продовжували дертися по скелях. Якоб уже досяг краю льодовика. Розгинає спину, п’є воду. Мілена не відстає.
Я залишаюся стояти біля Генріка, бо сісти й зняти рюкзак — це надто багато зусиль. Він п’є і похмуро дивиться на Сарек, чудовий і жахливий, прекрасний, холодний, як лід, і твердий, як камінь.
Ми більше нічого не говоримо, я чекаю, поки він буде готовий, і через десять хвилин він відкладає пляшку з водою і готується йти далі. Я пропоную йти першою, вибрати маршрут через скелі. Він киває і приймає це, ніби з вдячністю.
Я знаю. Я не відповідаю за Генріка. Але мій поганий настрій після протистояння з Якобом розвіявся, я і не помітила, як це сталося. Кілька днів, які я провела в Сареку, навчили мене, що настрій людини змінюється так само швидко, як погода. Всі емоції на поверхні, весь час. Від найглибшого розпачу до ейфорії може пройти пів години. Я припускаю, що це через розумове та фізичне навантаження, це позбавляє самоконтролю так само ефективно, як рубанок знімає шар старого шпону.
Невдовзі ми приєднуємося до Якоба та Мілени біля льодовика, там Мілена готує обід. Я одразу починаю їй допомагати. Генрік зводить дух кілька хвилин, потім теж допомагає. Якоб, з іншого боку, намагається сидіти сам на невеликій відстані від нас, відпочиваючи, повернувши обличчя до сонця. Нікому з нас і на думку б не спало просити його про допомогу.
Агресія, фізична чи вербальна, змушує людей ходити навшпиньки, змушує замкнутися в собі, щоб уникнути її. Я дуже добре знаю це зі своєї родини.
Ми обідаємо, і ми з Міленою балакаємо про всілякі речі. Здається, вона, як і я, у гарному гуморі, а Якоб тримається на відстані, мовчазний і похмурий. Генріку також нема що сказати. Він має ніЯкобий вигляд, витягує руку, щоб утримати рівновагу, щойно робить кілька кроків, хоча місце, де ми зараз перебуваємо, не круте. Здається, перехід через скелі справді налякав його.
Ми знову рушили в тому ж порядку, що й раніше: Якоб, Мілена, Генрік, я. Якоб встановлює швидкий темп, тоді як ми, решта, часто зупиняємося, щоб звести дух та знизити частоту пульсу. Сонце світить із безхмарного неба, і ми пітніємо, коли йдемо. Кожного разу, коли я обертаюся і дивлюся вниз, я радію тому, як далеко ми піднялися на гору. Можливо, ми вже на півдорозі до вершини.
Якоб схожий на гірського козла, який стрибає набагато попереду нас. І так, я хотіла б рухатися з такою ж швидкістю.
Насправді підйом дається взнаки Мілені та Генріку. Вони червоніють і засапуються, і нам доводиться щоразу довше зупинятися, щоб знизити частоту пульсу до нормального рівня. Мілена п’є воду й задихається:
— Таке відчуття, ніби цьому схилу немає кінця!
Генрік киває на знак згоди, пихкаючи й дмухаючи, нездатний прохопитися словом.
— Мене бісить той факт, що кінця не видно, — веде далі вона. — Думаєш, що це має бути пік, але це все не він.
— Чотириста метрів — це чимала висота, — кажу я. Але ми вже більше ніж на півдорозі.
— Алілуя, — бурмоче Мілена.
— Пройдемо ще трошки? — пропоную я.
— Мені потрібно ще трохи відпочити, — каже Генрік. — Ще трохи.
Його погляд весь час прикутий до схилу гори, що на рівні очей. Він ніколи не дивиться вгору на вершину або вниз на долину. Мілена явно стурбована.
— Як ти почуваєшся, Генріку? Тобі заважає висота?
— Трохи.
Вона торкається його руки, виражаючи співчуття. Генрік вирушає, коли готовий, Мілена за ним, а я, як завжди, — позаду.
Мілена встала між нами, але це мене не турбує.
Місцевість вирівнюється мірою звуження хребта — справа від нас схил майже прямовисний. І ось нарешті ми бачимо пік. Бо напевно це має бути пік? Метрів за сто попереду невелике плато, за яким видно лише блакитне небо.
Проблема полягає в тому, що перед тим, як ми досягнемо плата, хребет ще більше звужується, і остання ділянка включатиме крутий підйом через осипи.