Якоб уже там. Він нагадує мені Людину-павука або когось, хто незграбно піднімається сходами до Будинку веселощів у парку розваг «Грона Лунд». Одна довга нога витягнута, коліно другої підтягнуте до грудей, руки широко розведені. Повільно й обережно він піднімається на схил.
Ми всі зупиняємося, щоб подивитися.
Він востаннє рухає ногою, а потім стає рачки та вривається на плато.
Він негайно встає, повертається до нас обличчям, піднімає руки вгору й кричить:
— ВУУУУ-ХУУУУУ! ААААУУУУУУУУУУУ!
Виє вовком. Хоч хтось зараз у кращому гуморі.
Однак хтось ні.
Генрік дивиться на плато й важко глитає.
Генрік, Мілена та я стоїмо мовчки одне біля одного в цей чудовий осінній день серед безплідного місячного пейзажу Сарека, спостерігаючи, як Якоб виконує на плато свій танець перемоги. Генрік має задумливий вигляд, робить кілька ковтків води.
— Тож ми йдемо туди? — каже він зрештою. Його погляд стежить за хребтом, на якому ми перебуваємо, аж до плато, бачить, що хребет перетворюється на гострий край. Насправді немає іншого способу описати це. З одного боку — обрив до льодовика, якщо ми посковзнемося там, ми можемо й не загинути, але будемо ковзти вниз кілометр або близько того. Але якщо ми зіткнемося з тріщиною або виступаючим каменем, коли наберемо швидкість, нам кінець.
Схил з іншого боку дуже крутий, можливо, не аж такий крутий, що гарантував би вільне падіння в сотні метрів та миттєву смерть, але крутіший за всі, які там траплялися досі.
— Можливо, звідси це має вигляд гірший, ніж є насправді, — каже Мілена.
Генрік не відповідає. Він завмер на місці, здається, не може рухатися вперед.
— Добре, ходімо, — кажу я.
Мілена вирушає, але Генрік і далі не рухається. Я чекаю хвилинку. Нічого не відбувається.
— Ми підемо й подивимося. Повільно й обережно. — Я йду за Міленою, але кроків позаду не чую.
Ну годі вже. Зупиняюся, обертаюся.
— Генріку, ходімо! Ми не можемо залишатися тут.
Мій тон трохи різкіший, ніж я хотіла, трохи сердитіший, але це має бажаний ефект. Нарешті Генрік починає рухатися.
— Ти йди вперед, — кажу я.
Він проходить повз мене, а я йду позаду.
«Ти сам захотів піти шляхом, який вибрав Якоб. Хоча я тебе попереджала, — зловтішно думаю я, — Тож іди».
За лічені хвилини ми досягаємо крутої ділянки, де хребет звужується і стає гострим краєм, по якому ходити дуже небезпечно. Найкращий варіант — спуститися на кілька метрів і притулитися до гори.
Мілена чекає на нас, і вона мала рацію — все не так погано, як здавалося здалеку. Гаразд, підйом крутий, і я відчуваю, як мене заманює прірва праворуч, але не аж такий, що обов’язково саме дертися — адже таке в нас склалося враження, коли ми дивилися, як підіймається Якоб. Нам потрібно нахилитися до скелі й триматися за неї обіруч, але, чесно кажучи, це не здається таким складним.
Якоб гукає до нас і розповідає, як найпростіше піднятися на плато. Мілена йде першою — обережно, крок за кроком, переконуючись, що вона переміщає лише одну ногу або одну руку за раз, завжди має три точки опори на скелі.
Генрік опускається на камінь, де він стоїть, але дивиться назовні, а обрив просто перед ним. Він міцно стискає очі, не наважується дивитися. Тримається обома руками за скелю, навіть коли сидить, його тіло напружене, і він дихає короткими, інтенсивними видихами.
Страх висоти тримає його у своїх руках.
Я кладу йому руку на плече, говорю тихо й ласкаво, я знаю, що від мене залежить, чи впорається він із цим.
— Генріку, послухай мене. Насамперед потрібно дихати животом. Ти мене чуєш?
Він киває, очі все ще міцно заплющені.
— Зроби глибокий вдих, відчуй, як повітря опускається у твій живіт.
Він старається, робить усе, що може.
— І ще раз. Закрий рота й дихай через ніс. Довгий глибокий вдих. Вниз у твій живіт. Нікуди не поспішай, просто спокійно дихай. Ми можемо посидіти тут годину, якщо потрібно.
Він вдихає через ніс, наповнює легені, і я кладу руку йому на живіт.
— Спокійно й свідомо видихни, потім зроби ще один вдих. Ти маєш відчути його тут унизу.
Він робить, як я кажу, і цього разу я відчуваю, як його живіт трохи розширюється, коли він вдихає.
— Добре. Ще раз.
Я стою дуже близько до Генріка, схилившись над ним, однією рукою обіймаю його за плечі, а іншу тримаю на його животі. Він знову вдихає.
— Тобі не потрібно турбуватися про те, щоб втягувати живіт. Я знаю, що ти маєш пивний животик, але я однаково тебе люблю.
Він посміхається і накриває мою руку своєю. Я проводжу пальцями іншої руки по його волоссі, відчуваю вигини його черепа.