Генрік і Мілена зараз лежать близько одне до одного на землі, посміхаються одне одному, сміються та балакають. Вона кладе руку йому на руку.
Це здається інтимним.
Можливо, трохи занадто інтимним.
Ця думка промайнула в мене в голові, і в ту ж мить Якоб зробив кілька кроків до них.
— Час рушати, — нетерпляче каже він.
Генрік повільно повертає голову й дивиться на нього.
— Мені потрібно лише п’ять хвилин, щоб звести дух, — каже він. — Потім знову озирається на Мілену, ніби на додачу до всього дражнить Якоба.
«Ти граєшся з вогнем, Генріку», — з тривогою думаю я.
— Ми повинні зійти із цієї гори до настання темряви, — веде далі Якоб, підходячи на крок ближче. — Швидко піднімайтеся!
— Лише п’ять хвилин, Якобе. Серйозно, що тобі таке? — Генрік пильно дивиться на Якоба, кидаючи виклик його владі, і я раптово опиняюся в стані повної готовності: це може погано закінчитися.
— Ти лише й зводиш свій дух усю дорогу! Підводься!
Якоб нахиляється і хапає Мілену за руку. Мова його тіла показує, який він злий. Він піднімає її на ноги, і вона злегка скиглить.
— Ой… не треба…
— Що, в біса, ти робиш? Відпусти її! — Генрік підвищує голос, коли я підходжу до них.
— Тобі потрібно заспокоїтися, — кажу я, перш ніж Якоб мене перебиває.
— Підводься на свої довбані ноги! — кричить він на Генріка, який зухвало підіймає підборіддя й залишається лежати на землі.
— Ще раз: що тобі таке, Якобе? Ти ревнуєш?
«Ні, ні, ні, ні, — подумки благаю я. — До біса, Генріку».
Мілена виглядає переляканою.
— Будь ласка, Генріку, ми маємо йти, — швидко каже вона, беручи Якоба під руку.
Я приєднуюся но неї:
— Вона має рацію — годі базікати, Генріку.
Ми обоє намагаємося задобрити Якоба, який дивиться на Генріка з ненавистю в очах. Він важко дихає, і я бачу, що він на межі втрати контролю.
Так, Якоб ревнивий. І тепер Генрік це сказав, слово було сказано, і ми всі знаємо, що це правда. Зокрема і Якоб. Він втратив обличчя на очах у всіх.
— Будь ласка, Якобе, — каже Мілена, гладячи його по щоці. Заспокойся.
Через кілька секунд він хитає головою і каже грубим голосом:
— Нікчема.
Повертається і йде геть. Мілена поспішає за ним, а я залишаюся на місці, дивлячись на Генріка.
«То який у цьому сенс, Генріку?», — хочу спитати я.
Але Генрік відмовляється зустріти мій погляд.
Я дістаю із заплічника останню пачку Туті-Фруті, відкриваю її і підходжу до Якоба та Мілени. Простягаю її Якобу як жест примирення.
— Вибач. Він не в собі.
Якоб не дивиться на мене, але зрештою кидає погляд на пакунок, виймає кілька різнокольорових цукерок і нічого не кажучи запихає їх собі в рот.
— Дивовижний краєвид, — наважуюся я.
— Абсолютно дивовижний, — погоджується Мілена, пригощаючись кількома цукерками.
— Я не думала, що ми впораємося з підйомом, — веду далі я, — але я дуже рада, що помилилася.
Операція «Покращ Якобу настрій» триває.
— Гм.
— З нетерпінням чекаю наступного переходу, — кажу я, показуючи на хребет. Це має захопливий вигляд.
Я посміхаюся Якобу, він усміхається у відповідь, і його посмішка здається цілком щирою, ніби я щойно сказала щось смішне. Він швидко відводить погляд.
Чому ж я відчуваю себе ні в сих, ні в тих?
Вираз обличчя Якоба був лукавим, ніби він знає те, чого я не знаю.
Ніби хотів сказати: «Ти поняття зеленого про це не маєш, суко. Не маєш довбаного зеленого поняття».
Раптом я вже не зовсім впевнена, що найгірше позаду.
Розділ 31
Ми ЙДЕМО ПО СПИНІ ДРАКОНА.
У своїй уяві я бачу, як він прокидається і піднімається. Струсить нас, як крихітних комашок, підведеться на задні лапи й зареве до небес. Яке це було б видовище.
Місцевість обабіч від нас стає крутішою, але це нікого з нас не бентежить — включно з Генріком, очевидно. Перехід на плато допоміг йому знайти спосіб пересування — і перш за все вселив упевненість у собі.
Атмосфера напружена після неприємної розмови на плато. Ідемо мовчки.
Наразі ми рухаємося менш крутим спуском, але однаково це не рівний схил. Спочатку ми досить сильно спускаємося, потім хребет знову починає підніматися. На півдорозі після нової вершини, нижчої за плато, земля знову нахиляється в бік долини, але за вершиною є частина хребта, яку ми ще не бачимо.