До другої вершини нам потрібно йти трохи більше години. День добігає кінця, і сонце вже не дає достатньо тепла. За кілька годин почне темніти, і ми вже маємо бути в долині. Хребет може й порівняно широкий, але було б неприємно йти в сутінках по стежці з прірвами обабіч.
Зупиняємося, щоб швидко перекусити фруктовим супом, хрусткими хлібцями та сирною пастою з беконом. Якоб займається піччю. Він досі мовчазний і дає лише односкладові відповіді, коли Мілена заговорює з ним.
Я потайки вивчаю його вирази обличчя, стежу за кожною дрібною зміною. Мені не здається, що зараз він має такий само похмурий вигляд, він якось більш віддалений, ніби його думки деінде.
Можливо, це лише моя уява, але погане відчуття, що було на плато, посилилося.
Про що ти думаєш, Якобе?
Даю сто крон за твої думки. Або десять тисяч.
Мілена просить мене сфотографувати її та Якоба разом. Він неохоче позує, слухняно обіймаючи її рукою. Зубчасті вершини та льодовики утворюють приголомшливий фон. Тоді Мілена хоче сфотографувати мене та Генріка.
— Поцілунок, — кажу я, повертаючись до нього обличчям. Він притискає свої губи до моїх, але емоцій немає. Генрік також здається далеким. Мілена натискає кнопку.
Добрі друзі на відпочинку в горах. Застиглі моменти, про які можна поговорити за затишною вечерею вдома в Стокгольмі.
«О так, це був рік, коли ви взяли з собою того дивного хлопця, як його звали… Якоб? Пам’ятаєш, Мілено? Боже мій».
Чи згадаю я той неспокій, який відчувала, ту тривогу, яка кинула тінь на цю прогулянку хребтом? Я вважаю це малоймовірним, тому що на інтелектуальному рівні я усвідомлюю, що, ймовірно, на мене впливають лише мої демони, немає об’єктивної основи для того, як я почуваюся. Хитрої усмішки Якоба достатньо, щоб мій розум збурився.
Я не вірю в інтуїцію — це просто упередження та уява. Підсвідомо ми постійно намагаємося підтвердити свій погляд на світ.
Я докладаю зусиль, щоб повернутися на землю, а не витати в хмарах, міркуючи про те, що відбувається в голові Якоба. На деякий час мені це майже вдається. Поки він пакує плиту, а я мию свій кухоль, я думаю, що завтра до цього часу ми вже вийдемо із Сарека.
Ми знову рушаємо вниз, і я не бачу хребта, тому що переді мною Генрік, Мілена та Якоб. Я зупиняюся і відходжу вбік, до краю.
Ні, неможливо побачити весь хребет — довга його частина досі прихована.
Що може лише означати, що там набагато-набагато крутіше.
Генрік ще цього не помітив або не зміг зробити правильних висновків. Він не знає, що буде далі. Схил, на якому ми перебуваємо, весь час різко опускається.
Якоб зупиняється, повертається до нас обличчям.
— Добре, народ, отож… наступна частина трохи складна.
Трохи складна?
Ми всі зупиняємося. Далі хребет продовжується крутим схилом приблизно на десять метрів. І зникає.
Що за грець?
Якоб робить кілька кроків, потім повертається набік і починає спускатися вниз, крок за кроком він зникає з виднокола. Мілена йде вперед, підходить до краю і кричить.
— Ні! Якобе, серйозно.
Вона відступає, її обличчя попелясте.
— Що не так, серденько?
Голос Якоба теплий і веселий, коли він гукає з безодні. Мілена не відповідає, а Генрік стурбовано дивиться на неї. Вираз її обличчя дає йому уявлення про обрив, який ховається за краєм.
Я скидаю з плеча заплічник. Я хочу побачити на власні очі.
Навіть у мене наморочиться голова, коли я дивлюся вниз.
Коли гребінь різко спускається, він також звужується і стає гострим, як лезо бритви, краєм. По ньому неможливо пройти. Якоб зараз лізе по краю боком. Під його ногами прірва на сотні метрів. П’ятнадцять-двадцять метрів далі попереду край піднімається і розширюється, і звідти продовжується гребінь.
Трохи нижче від того місця, де перебуває Якоб, може бути, за п’ять-шість метрів, є невеликий майданчик, виступ, на якому можна було 6 стояти. У мене раптово виникає нав’язливе бажання спробувати стрибнути з місця, де стоїть Якоб, на той майданчик. Я думаю, що це було б майже неможливо. Що ризик майже вірної смерті був би величезним.
Я відчуваю фізичний потяг до прірви внизу, ніби я збираюся впасти вперед у порожнечу. Інстинктивно я роблю кілька кроків назад.
Якоб усміхається мені посмішкою переможця. Саме через це він хотів нас змусити сюди йти, у цьому й полягала суть зміни маршруту.
«Ви думали, що найгірше позаду, — ніби казав він. — Дозвольте вам сказати, що мені було дуже важко стримувати сміх».