Він щасливий, як дитина і жорстокий, як дитина. Така дитина, яка із задоволенням відриває у павука ноги — одну за одною, а потім спостерігає, як безноге тіло смикається й звивається, не в змозі зрушити з місця.
— Нам потрібно за щось триматися, — кажу я йому.
— Ні, ні, — зневажливо відповідає він, продовжуючи рухатися вбік.
— Але ж ти маєш із собою мотузки та страхувальні пристрої?
Не відповідає.
— Хіба ми не скористаємося ними? Це божевілля!
— Це не складно, — запевняє мене Якоб. Він уже дійшов до іншого боку, де край стає хребтом. Він підіймається і махає нам рукою.
— Пішов ти, придурок! — пронизливо кричу я на нього.
— Якщо ми будемо возитися з мотузками та страховкою, це займе години, — кричить він у відповідь. — Поночіє, і тоді це дійсно буде небезпечно.
— Тоді ми повертаємося, — різко кажу я.
Я розлючена. Підходжу до Генріка, який зняв рюкзак і впав на землю.
— Припини бути таким слабаком, — гукає йому Якоб через прірву.
— Він божевільний, — кажу я Генріку досить голосно, щоб Мілена почула.
Якоб знову гукає:
— Мілено! Іди! — Його тон авторитетний, не припускає суперечок, але Мілена нічого не каже. Вона стоїть непорушно, вагаючись.
Саме в цей момент вона пристає на мій бік? Саме в цей момент вона розуміє, що в Якоба не все гаразд із головою?
— Правду сказати, Мілено, ми не можемо потрапити туди без мотузки, — тихо кажу їй, — я не хочу, щоб Якоб почув. — Це було би божевіллям.
«Будь ласка, Мілено, — подумки благаю я, — розірви закляття просто зараз. Будь ласка, будь ласочка».
Якоб тепер піднімається назад вздовж краю на певній швидкості. Він усвідомив, що йому не вдасться переконати Мілену приєднатися до нього, і це його хвилює.
— Я візьму твій заплічник, — кличе він її. — Я тобі точно казатиму, куди поставити руки й ноги. Це не складно, я обіцяю.
Вона однаково вагається.
Він підіймається і з грізною енергією крокує до неї. Він кипить, його влада знову піддана виклику, народне повстання має бути придушене.
— Дай мені свій заплічник, — шипить він, ледве ворушачи губами, і Мілена машинально підкоряється. Як тільки Якоб нависає над нею, вона стає ніби радіокерований робот. Він одягає її рюкзак і повертається до краю.
Але Мілена не рухається.
— Ти не мусиш цього робити, Мілено, — тихо кажу я.
Якоб обертається, дивиться на неї шаленими очима.
— Мілено! Зараз же!
Нарешті вона слухається, і моє серце завмирає. Вона слідує за Якобом, який уже зліз.
— Повернись і рухайся вбік. Тримайся руками, а праву ногу пристав сюди. Не дивись униз.
Якоб дає інструкції для кожного кроку. Я бачу, що Мілена налякана, але вона робить саме те, що їй сказано. Вона не наважується робити нічого іншого. її голова повільно зникає під краєм.
Я надто схвильована й розлючена, щоб стояти на місці, ходжу навколо Генріка колами.
— Це взагалі хрін зна що… Це божевілля.
Минає пара хвилин. Якоба та Мілени нема й знаку.
Вони впали?
Звичайно, ні. Хтось із них закричав би. Я нічого не чула.
Генрік стурбовано дивиться на край.
— Наскільки це довго? Хіба ми не повинні побачити їх зараз?
— Так.
Я підходжу до краю і бачу, як Якоб піднімається на гребінь. Він простягає руку Мілені й допомагає їй підвестися.
Вони зробили це.
Вони обоє встають, Якоб п’є воду. У вигляді Мілени полегшення, вона навіть посміхається мені й кричить:
— Насправді це було не так вже й погано!
Я не відповідаю на її посмішку.
Лайно собаче, Мілено. Ти була налякана, але Якоб змусив тебе це зробити. Не стій і не кажи мені, що все було не так вже й погано.
Я чую кроки позаду, потім Генрік стає поруч зі мною. Він вперше бачить безодню і видає глибокий стогін, наче відчуває страшенний біль. Він простягає руки й повільно опускається на коліна, як старий, який боїться щось зламати, якщо різко рухатиметься. З колін він перекочується набік, потім лягає на землю. Одна нога стирчить під дивним кутом.
У нього гіпервентиляція, обличчя біле, як крейда. На лобі виступають краплинки поту. Він заплющує очі, потім розплющує їх. Він цілком охоплений панікою, нездатний ні на чому зосередитися. Він знову заплющує очі.
— Я не бачу, — задихається він.
— Що?
— Я не бачу! Нічого. Я нічого не бачу!
— Ляж і дихай, Генріку. Тримай очі закритими. — Поправляю йому ногу, випрямляю.