Мілена та Якоб спостерігають за нами.
— Що відбувається? — тривожно кричить Мілена.
— Страх висоти, — кричу я у відповідь.
У мені вирують емоцій, і всі вони погані. Гнів, розчарування, страх, втома. Я зла на Якоба, який заманив нас у пастку. Я зла на Мілену, яка не в змозі протистояти Якобу. Я зла на Генріка, який поставив нас у цю безвихідну ситуацію.
Це правильно — гнів, який я відчувала до Генріка раніше, повертається. Його страх висоти вже колись зіпсував ситуацію, і тепер це повторюється знову. Я знаю, що я цілком здатна перейти за Якобом і Міленою, але я сумніваюся, що й Генрік зможе це зробити. У такому разі яка альтернатива?
Можливо, нам вдасться переконати Якоба допомогти йому з мотузками та страховками. Можливо. Але це забере час, і Генрік має опанувати себе, перш ніж ми зможемо навіть почати.
Я дивлюся на нього зверху. Він видає щось на зразок хропіння. Його голова впала набік, рот відкритий. Він має такий вигляд, наче спить. Його обличчя все ще біле, як крейда, вкрите бісеринками поту.
Я розумію, що він знепритомнів. Його страх висоти став таким гострим, що його мозок вимкнувся. Можливо, це на добре. Сподіваюся, він швидше опанує себе.
Якби ми зробили так, як я хотіла сьогодні вранці, у нас міг би залишитися день, щоб дістатися до Актсе. Було б жахливо знову обійтися без гарячої їжі та пиття, відчувати нічний холод, що лізе в кістки. Але ми б не втратили час і не залежали б від доброї волі Якоба.
— Генріку? Як ти почуваєшся? — гукає Мілена.
— Він знепритомнів.
У цю мить Генрік розплющує очі й вдивляється в сонце. Він здається розгубленим. Спирається головою на землю і знову заплющує очі.
— Що сталося? — питає він рівним голосом.
— Ти знепритомнів.
— Чи довго я був у відключці?
— Ні. Ти зараз бачиш?
— Так. Я бачу.
Він потирає обличчя долонею, розмірковуючи, що то за дивна вогкість, яку він відчуває. Він усе ще блідий, але колір повертається до його щік.
Генрік знепритомнів. Через страх.
Мені спадає на думку образ із роману дев’ятнадцятого століття чи, можливо, це був серіал. Знатна леді бачить коня в загоні, кінь справляє нужду, а ніжна маленька леді непритомніє від чистого страху.
Або зомліває, як, мабуть, казали тоді.
Я починаю подумки реготати над цією картиною, і я знаю, що це абсолютно недоречно в цей момент, але я не можу зупинитися, я надто втомилася, я занадто довго була надто зла та надто розчарована, скидається на те, що ніби мій мозок відчайдушно прагне змін і чіпляється за першу ліпшу можливість.
Це Сарек. Тут усі емоції на поверхні. Усенький час.
Це так смішно, що Генрік знепритомнів від страху. Я міцно стискаю губи, вирішуючи не дозволити вирватися хихотінню, кривлюся й відвертаюся. Але від придушеного хихотіння моє тіло тремтить.
— Що не так? — каже Генрік, кладучи руку мені на плече. Він, мабуть, думає, що я плачу.
Мені вдати, що я плачу? Чи зможу я?
— Анно? Що не так?
Я уявляю його в одязі дев’ятнадцятого століття, довгій — до підлоги — сукні в стилі ампір, капелюсі на голові з бантом, акуратно зав’язаним під підборіддям. Він знепритомнів у канаві, одна рука драматично лежить на лобі долонею вгору.
І ось гребля проривається, я більше не можу триматися, хихотіння пробивається повз мої губи з хрипінням, а потім перетворюється на тихий сміх.
— Вибач… — випалюю я, — я просто… — хапаюся за живіт, наче мені боляче.
Генрік сідає, спираючись руками на землю за спиною. Він має вигляд збентежений і нещасний, але нічого не каже. Він дістає пляшку з водою і п’є.
Я хапаю повітря з дивним хрипом — ось що буває, коли я не можу перестати сміятися.
— Вибач, — знову кажу я, потім перекидаюся набік на траву й продовжую сміятися.
Генрік смутно усвідомлює, що я сміюся з нього, з того факту, що він знепритомнів, але я вирішую позбавити його деталей. Принаймні це я можу зробити. для нього.
— Що відбувається? Це тому, що я знепритомнів?
Я не відповідаю, я просто лежу, дивлячись у блакитне небо, майже схлипуючи від сміху. Я більше не намагаюся боротися із цим, це було б безглуздо, я просто дозволила цьому відбуватися, таке відчуття, ніби це ніколи не закінчиться, це може тривати годинами. Тепер сміх живиться сам собою. Я вже забула його причину.
Тіло бере гору в Сареку. Генріку потрібно було знепритомніти. Мені потрібно сміятися. Жодному з нас нема чого соромитися.
Зрештою Генрік встає на ноги, і мій дуже особистий маленький ураган сміху починає вщухати. Останні один або два пориви, і все закінчилося. Сльози текли по моїх щоках, болять м’язи живота, які я довго не залучала, але я почуваюся звільненою. Від напруги.