Тож я теж встаю і підходжу до Генріка, який одягає свій рюкзак. Я торкаюся його руки й ніжно запитую:
— Що ти хочеш робити?
— Переходити.
— Ми не мусимо.
— Саме мусимо.
— Ні. Ми можемо повернутися вниз.
Він дивиться на мене, поправляючи рюкзак, застібаючи лямки та ремінь на талії.
— Ну тоді попросимо в Якоба страховку, — пропоную я.
— Не заради мене.
Я рідко чула, щоб він використовував такий тон — глухий, але рішучий. Він сповнений рішучості перейти на інший бік. Це не підлягає обговоренню.
Можливо, мій сміх так його розлютив, що він зміг перебороти свій страх висоти. Або, можливо, епізод непритомності якимось чином перезавантажив всю його систему. Він думав, що страждає від страху висоти, але, можливо, тепер це не так.
Я здивована. І схвильована. І вражена.
Він підходить до краю, а з іншого боку гукає Мілена:
— Що відбувається? Ти йдеш?
Він не відповідає. Він повертається і стає на коліна, щоб почати спуск до прірви. Я йду за ним.
— Спокійно, Генріку! — кричить Мілена. Зараз її голос звучить стурбовано. — Якоб може дати страховку!
Генрік, здається, не чує її. Він притискається тілом до скелі, його права нога телепається над прірвою. Він знаходить точку опори, зміщує центр ваги, дозволяє собі рухатися вниз. Ліва рука, права рука, ліва нога. Вниз, трохи далі.
— Генріку! Не поспішай! — наголошую на кожному складі.
Він іде занадто швидко. І мені здається, що він не дотримується того правила, що завжди треба мати три точки опори, він рухає руками й ногами майже одночасно. Гаразд, це насправді не складний спуск, але він не звик до такого роду речей, і наслідок, якщо ти втратиш рівновагу, — один. Падіння з висоти сотні метрів.
Мілена, здається, бачить те саме.
— Почекай, Генріку! Залишайся на місці! Якоб іде тобі на допомогу! — У її голосі відчувається паніка.
Якоб уже спускається, рухаючись швидко й спритно.
Генрік не звертає уваги ні на мене, ні на Мілену. Він іде далі, і вже дійшов до краю. Мене вражає, наскільки розслаблений вигляд він має, немає напруги чи страху, він демонструє таку ж легку впевненість, як якщо б спускався по драбині з яблуні. Виважені дії, міцний баланс.
З іншого боку до нього підходить Якоб. Генрік зупиняється, переводить подих. Я гукаю до нього:
— У тебе все чудово! Це було фантастично!
Він дивиться на мене, наші погляди зустрічаються, ми посміхаємося одне одному.
— Але, будь ласка, повільніше — у мене тут серцевий напад!
Він здається майже щасливим. Якоб зараз лише за кілька метрів від нього.
— Почекай, дозволь мені тобі допомогти, — каже він.
Ми з Генріком все ще дивимося одне на одного, він там, унизу над прірвою, я тут, угорі.
— Ти лазиш як чемпіон, любий, — кажу я йому. Ми знову посміхаємося одне одному, цього разу трохи меланхолійно, завмираємо так ще на кілька секунд, і нам приємно знати, що ми знову друзі.
Генрік глибоко вдихає, готується продовжити. Він дивиться вниз, у безодню під ногами. Сотні метрів порожнечі.
«Не роби цього, Генріку. Не будь надто самовпевненим, — подумки благаю я його. — Тобі не потрібно кидати собі виклик».
Він нахиляється до скелі, заплющує очі. Час минає.
У нього знову напад паніки? Він непритомніє?
Якоб робить крок ближче, простягає руку.
— Ось. Візьми мою руку.
Генрік дивиться на Якоба. Я не бачу жодних ознак паніки в мові його тіла, жодної скутості, яка була раніше. Він рухає правою ногою в напрямку Якоба, потім правою рукою, лівою ногою, лівою рукою.
Якоб все ще тримає руку. Він усміхається — теплою, запрошувальною посмішкою.
Генріку не потрібна допомога Якоба, але він однаково простягає руку, мабуть, тому, що не хоче залишити дружній жест без відповіді.
Якоб бере його руку.
І є щось у поставі Якоба, що раптом набуває зовсім неправильного вигляду, він напружує своє тіло і, здається, міцно стискає скелю другою рукою, наче він замислюється.
Я відкриваю рота, але не встигаю закричати.
Якоб сильним ривком тягне Генріка до себе.
Генрік втрачає рівновагу, а другою рукою махає в повітрі.
Якоб відпускає його руку.
Генрік падає.
Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
Мовчання. Ридання.
— Ви хочете зупинитися на сьогодні?
Мовчання. Ридання.
— Ні. Усе гаразд.
— Чи хочете ви склянку води?
— Ні.
Мовчання. Глибокі зітхання.
— Я 6 краще продовжила зараз. Тому я не маю… Я не хочу повертатися до цього знову.
— Я розумію.
Мовчання.
— Інколи… ви відчуваєте те, що, як ви знаєте, змінює решту вашого життя?
— Ні.
— Тож ви не зможете цьому повірити. Коли це станеться. Я маю на увазі, я знаю, що це сталося, але це здається нереальним.
— Так.
— Іноді я ненадовго зосереджуюсь на чомусь іншому… можливо, лише хвилину чи близько того… а потім, коли я згадую, що Генрік мертвий, що Якоб убив його, то секунду чи дві думаю, який був би кошмар, якби Генрік впав із гори й загинув. А потім мій мозок наздоганяє цю думку, і я розумію… це не кошмар. Це відбулося.
— Гм.
Мовчання.
— Я хотів би поставити вам ще кілька запитань про сам нещасний випадок, якщо можна.
— Добре.
— Яким, на вашу думку, був мотив Якоба?
— Яким був його мотив?
— Так.
— Добре… його образили. І його авторитет був поставлений під сумнів.
— Генріком?
— Так. Коли він запитав Якоба, чи не ревнує він. Я відразу подумала, що так, саме так. Генрік і Мілена лежать тут і балакають, і Якоб почувається стороннім.
— Гм.
— Якщо ви самозакоханий і психопат, ви просто не можете проковтнути таку образу.
— Ні. Але від того до вбивства когось — досить великий крок.
— Для нормальної людини — так. Як я вже казала раніше.
— Гм.
— Навіть якщо ви знайдете тіло, ви ніколи не зможете довести, що Якоб його вбив, чи не так?
— Напевно, ні, тому ваші показання свідка такі важливі.
— Якби Якоб був єдиним, хто вижив, а це й було його наміром, то, звичайно, він би сказав, що Генрік спіткнувся. Ви б не змогли цього спростувати.
— Ні. Гаразд, продовжуємо. Отже, що сталося після того, як Якоб убив Генріка?
— Я була в шоці. Я скрикнула. А потойбіч, за урвищем, Мілена теж почала кричати. Я побачила, як Генрік упав, але потім… я відвела погляд. Інстинктивно. Тому я не бачила, як він приземлився.
— Атож.
— Тоді я просто втекла. Подалі від Якоба. Я не вагалася.
Я знала, що йому також доведеться вбити мене.
— То ви втекли?
— Назад тим шляхом, яким ми прийшли.
— Що зробив Якоб? Він побіг за вами?
— Так, і я запанікувала. Я думаю можливо… якби я реагувала не так емоційно, я могла б втекти. Але я впала й поранила коліно. Я спробувала піднятися й бігти далі, але на той час Якоб уже наздогнав мене. А потім усе потемніло.