Що він відчуває в цей момент? Коли попереду сотні метрів порожнечі, коли його рівновага починає хилитися назовні, він намагається знову вхопитися за скелю, але його пальці лише безрезультатно по ній дряпають. Зміни у вазі його тіла вже занадто великі, щоб він міг виправити це за допомогою крихітного доторку кінчиків пальців.
Багато разів я мало не втрачала рівновагу, але мені вдавалося її відновити. Ніби тремтіння пробігає тілом і потрапляє в живіт. Потім, коли ти розумієш, що мало не трапилося, ти відчуваєш поколювання по всій шкірі голови. Відчуваєш, як калатає серце у скронях, у грудях. Ти робиш глибокий вдих. Відновлюєш контроль над собою.
Що пережив Генрік?
Мені категорично не варто на цьому зациклюватися, це абсолютно безглуздо, ні до чого доброго привести не може. Але я не можу дати цьому раду.
Що пережив Генрік?
Подив, звичайно. Він дивиться на усміхнене обличчя Якоба й водночас відчуває, як той тягне до нього руку, тягне його за руку, тягне його тіло.
Та що ти робиш?
Потім здригається, коли розуміє, що втрачає рівновагу.
Ні-ні-ні-ні-ні-ні.
Те саме відчуття в мене було багато разів.
Це може закінчиться дуже погано.
Якоб відпускає його руку, і Генрік падає назад, інстинктивно махає обома руками в повітрі, намагаючись стати вертикально, тепер усе його тіло в повітрі, крім однієї ноги, яка все ще торкається скелі, і його мозок намагається обробити той факт, що відбувається щось незрозуміле.
«Ого. Я знаю, що це відбувається, але чи це дійсно відбувається?»
Він не може зрозуміти. Генрік падає назад і, набираючи швидкість, повільно обертається навколо власної осі, тепер він падає головою вперед.
Чи встигає він побачити, як мчить до нього земля? І коли він повертається ще на півоберта так, щоб його голова знову була вгорі, чи бачить він мигцем Якоба за п’ятдесят чи сто метрів над собою?
Швидкість повітря. Під час вільного падіння прискорення має бути надзвичайним. Через кілька секунд маєш досягти ста кілометрів на годину або більше. Що відчуваєш, коли ти висуваєш голову з бічного вікна, коли їдеш по автомагістралі? Шкіра на вилицях натягується, шкіра на щоках тремтить, волосся розлітається одночасно увсебіч. Гудіння повітря, яке заглушає всі інші звуки.
Я побачила, як Генрік упав, прослідкувала за ним поглядом, перш ніж відвести погляд, на той момент йому ще залишалося чимало пролетіти. Падіння мало тривати п’ять- шість секунд.
Просто припини це, Анно. Припини це, припини це, припини це.
Що відбувається в голові за шість секунд? Або ти інстинктивно продовжуєш намагатися відновити рівновагу, безглуздо барахтаючись у повітрі, поки не вдаришся об землю?
Схил гори не перпендикулярний, він вигинається назовні дедалі більше, чим ближче ти наближаєшся до дна. Імовірно, ти кілька разів відскочиш від скелі, перш ніж приземлитися. Твоє тіло розривається, як стиглий кавун. Раптом одна нога й половина твого живота десь зникають. Це відбувається за секунду. Ти залишаєш у повітрі каскад крові, елегантну дугу. Кишечник та інші внутрішні органи виливаються назовні, але вони все ще прикріплені до решти твого тіла сухожиллями та мембранами, все тріпотить на вітрі протягом цих останніх секунд. Твій живіт — це маленька повітряна кулька, що виблискує на сонці.
Поза наметом хтось є…
Тепер я на сто відсотків повернулася в сьогодення. Моє серце починає калатати. Хтось відкриває намет, я чую звук змійки, але це не сильний, рішучий рух, а досить обережний. Ніби та людина не хоче мене будити.
Я чую, як повзе бігунок. Обережно, тихо.
Є щось у звуках, і я не можу точно визначити, що це, але це дає мені чітке уявлення про людину.
Якоб.
З’являється страх, моє серце качає адреналін у кожен м’яз, я напружую своє тіло, готове до боротьби чи втечі.
Боротьби? Як, трясця, я зможу боротися? Я в спальному мішку, у наметі. Я в пастці.
Мені покликати Мілену?
Я взагалі знаю, що Мілена жива?
Я важко ковтаю слину, не дивлячись очима на брезент намету, тихо дихаю відкритим ротом.
Якщо я погукаю, я викажу, що не сплю, і втрачу, можливо, єдину свою перевагу — елемент несподіванки. І немає сенсу кликати Мілену, якщо він її вже вбив.
Де мій швейцарський ніж?
Я лежу на боці і якомога тихіше мацаю в верхній кишені штанів. Ножа нема.
Тепер хтось починає повільно розстібати внутрішні дверцята.
В іншій кишені? Тій, на якій я лежу? Я опускаю руку й відчуваю довгий вигнутий контур ножа.
Бігунок повільно та непомітно роз’єднує зубці змійки. Людина опиниться всередині намету дуже скоро, і в цей момент мені потрібно лежати абсолютно нерухомо. Я повинна дістати ніж раніше.