Ми міцно прив’язали патрон дротом у розвилині дикої груші, спрямували його вгору. Тепер треба було пробити цвяхом капсуль у патроні, і якщо Грицько Мірошниченко не обдурив мене, то ракета в картонній трубці злетить високо в повітря.
Цвях ми знайшли на дорозі. Потрібний був ще камінь. Я пішов до купи каміння, що була поблизу, вибрати цеглину.
Раптом пролунав постріл, і в ту ж мить я почув зойк Юрчика. Я побіг назад і побачив, як з горба від груші мчали двоє переляканих хлопців, а третій хлопець і Ромка нахилились до Юрчика, що качався по землі від болю й переляку. Я перелякався й сам. Коли я підбіг, то побачив Юрчика з обпеченою рукою й обличчям, яке він намагався закрити здоровою рукою.
— Юрчику! — гукнув я сам не свій. — Ти бачиш мене?
Я дуже боявся, чи не пошкоджені в нього очі.
— Бачу, — стогнав він, — додому, ведіть мене додому.
Очі його були цілі. Нас було четверо біля нього, і всі ми спочатку були наче скам’янілу й не знали, що робити.
— Додому! — просив Юрчик. — Тільки не кажіть ні батькові, ні матері, що це я колупався в патроні…
Ми підхопили Юрчика під руки й повели додому. Добре, що це було недалеко. Згарячу ми бігли.
Я згадав, що в аптеці, яка недалеко від нас, є пункт негайної допомоги. Я завжди, йдучи повз аптеку, бачив на дверях картонку з таким написом. Ми повели Юрчика туди. Хтось із хлопців побіг попередити Юрчикових батьків.
В аптеці йому почали робити якісь примочки й перев’язувати руки й обличчя. Здається, обличчя в нього було обпечене не дуже. Тепер з-під бинтів виблискували тільки його голубі сполохані очі.
Раптом до аптеки вбігла Юрчикова мати. Сюди вже набився гурт людей, і нас, хлопчаків, не так було помітно.
— Що тобі, синку? Ой горе! Що з ним?
Вона обняла Юрчика й заплакала, а ми вискочили з аптеки й побігли по вулиці. Ромка бігла поруч мене. Раптом ми спинилися.
— Сашко!.. — протягнула вона.
Хвилину я мовчав. Я відразу зрозумів, про що вона думає. Мовчки ми повернулись до аптеки. Тим часом працівники аптеки випровадили за двері зайвих людей і намагалися пояснити Юрчиковій матері, що сталося. Сам він уперто не казав нічого. Саме в цей час до аптеки ввійшов я. Ромку не пустили, а я прошмигнув під руками в продавщиці.
Побачивши мене, Юрко зробив мені знак рукою, щоб я мовчав, але я підійшов до його матері і сказав:
— Він зовсім не винний…
Юрчика вже повели до візника.
— Я піду до нього додому, — сказав я рішуче.
— Я теж, — відповіла Ромка.
— Ти не підеш.
— А я хочу.
— Ти не підеш, ти зовсім не винна в цьому.
— Ні, ми робили все разом.
— Я знаю — Ромка нізащо не погодилася б пустити мене самого до Юрчика. Але на вулиці нас зустрів її батько, дядя Михайло. Він хотів про щось інше сказати нам і раптом схопив Ромку за руку:
— Це що в тебе?
Тільки тепер я побачив, що Ромка обмотала хусткою кисть руки і нікому з нас нічого не говорила досі, а самі ми нічого не помітили, бо весь час дивилися на Юрчика.
— Що це з рукою? — запитав її батько, зсунувши хустку й побачивши на руці темно-червоний пухир.
— Це… це… — Ромка не знала, що відповісти. Вона благаюче дивилась на мене, я зрозумів її погляд: вона не хотіла, щоб я розповів батькові правду. Я не став чекати, як вона пояснить батькові це, а повернувся і сам пішов до Юрка.
Його мати зустріла мене благаючим вигуком:
— Ну скажи, Сашко, скажи ти — що там трапилось? Він не сказав ні слова… В нього дуже обпечена рука й на обличчі пухирі.
Ми були вдвох у кімнаті. Юрчик лежав у спальні.
— Юрчик, — відповів я, — ні в чому не винен. В усьому винен я…
І я розповів, як усе сталося. Я не сказав їй тільки про те, що Юрчик сам розколупав капсуль патрона. Вона подивилась на мене повними зненависті очима, але не лаялась і не докоряла мені. Я попросив її пустити мене до Юрчика.
— Ні, — промовила вона гостро й рішуче, — нізащо й ніколи!..
Тоді я повернувся й, понуривши голову, пішов додому.
Я ліг на ліжко. Цапко став передніми лапами на постіль і лизнув мене в щоку. Я обняв його й накрив собі голову подушкою. Щось дике кричав папуга в клітці. Мені хотілось плакати.
НЕДІЛЯ СКАРГ
Я не міг забути історії з Юрчиком. Що далі, то тим більше вона тривожила мене, і з кожним днем ставало мені від неї болячіше.
Юрчикова мати вже не раз приходила до моєї, але не заставала вдома. Певне, прийде в неділю. Ото буде балачок у них. Я вирішив, що в неділю втечу куди-небудь на цілий день.