Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.
— Віддайте його нам, — сказали вони охоронцям, — він нам потрібний.
І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:
— Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…
Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:
— Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!
— Ні, — відповів адміністратор, — ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. — Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. — Але, — говорив далі адміністратор, — ви посварилися з охоронцями — це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.
— Коли ми побачили, — сказав Валеріан Дмитрович, — що ти потрапив у полон, ми вирішили тебе визволити, бо охоронці мали право одвести тебе до коменданта кіностудії.
Я пообіцяв попросити в охоронців вибачення, і Валеріан Дмитрович сказав:
— Ну от, Сашко, тепер ти будеш зніматися в нас у групі. Тільки ж старайся. Доведеться тобі й скакати отак, як це ти робив сьогодні в саду, до того ще й на справжньому коні, доведеться вести прикордонників через лісові хащі по слідах диверсанта, доведеться повзти раненим у лісі, тому що йти не матимеш сили, бо, кажу ж, будеш пораненим, і багато чого цікавого доведеться тобі робити…
— А здорово треба бути пораненим? — трохи стурбовано спитав я.
— Ні, — сказав Валеріан Дмитрович, — це тільки грати тобі доведеться тяжкопораненого, а насправді ти будеш цілісінький.
Взнавши про це, я відчув себе, мабуть, найщасливішим з усіх моїх приятелів, не втримався, всунув чотири пальці до рота і, підморгнувши режисерам, свиснув так голосно, що вони позатуляли вуха.
— Це добре, — сказав Валеріан Дмитрович, — це теж пригодиться тобі у грі…
Вони призначили мені день і час, коли прийти, потім адміністратор кудись пішов і приніс мені постійну перепустку на фабрику. Я попрощався з ними.
На прохідній будці я сказав охоронцеві:
— Я більше не буду ламати декорації.
— А ми тебе більше і не пустимо сюди, — відповів один з них. Я злякався, що вони і справді можуть напсувати мені, і попросив у них вибачення. Я вже умів вибачатися. Навчили.
Охоронець довго дорікав мені і соромив. Потім одімкнув двері і, випускаючи мене, сказав:
— Ну дивись, упіймаємо ще на шкоді, тоді не просися, не допоможе тобі й перепустка, опинишся в районі…
У трамваї я нічого не розповідав Ромці і Юрчикові. Ми відразу поїхали до Дніпра, і там я переказав їм все, що зі мною трапилось на кінофабриці. Вони раділи не менш за мене. Ромка навіть радісно заверещала, коли почула, як я давав драпака від сторожів.
Ми блукали по дніпрових горах. Давно не були ми тут — ще з минулого літа. Просто дивно, як не вистачало нам часу протягом останнього року.
Тут було по-старому чудово. Багато сонця і простору. Хоч стояла спека, ми не ховалися в прохолодних затінках скверу на Аскольдовій могилі. Юрчик змінився тут. Він багато говорив, жартував.
Коли ми йшли повз кущі, Юрчик показав рукою в траву й сказав:
— Тут колись я впіймав найбільший екземпляр зеленої ящірки. Я її тоді заспиртував і передав до колекції Палацу піонерів.
Юрчик цими словами примусив і нас з Ромкою мимоволі повернутися в думках до тих часів. Ми навіть посідали на ослін під осокорами й мовчки дивились на протилежний берег Дніпра, зарослий густим гаєм. І кожен поринув у свої думки. Здається, ми думали про літо — перше літо, яке має розлучити нас. Але ось Ромка підхопилась, наче скинула з себе задуму, й вигукнула:
— Ану ж, за мною! Доганяйте!
Ми враз підхопились — Юрчик перший — і кинулись за нею.
Ромка бігла стрімголов униз, до Дніпра. Ми не відставали, намагаючись перегнати один одного. Ми думали, що Ромка біжить купатись, але внизу вона раптом повернула ліворуч і побігла до водокачки. Я догадався: там, на човновій пристані, стояв їхній човен.
Через кілька хвилин ми з Юрчиком уже сиділи на веслах, а Ромка за стерном, і щосили поспішали на високі хвилі, що котилися назустріч нам після величезного пасажирського пароплава «Крупська». Ми відпочили тільки на хвилях, що гойдали наш човен.
Юрчик зовсім повеселішав.
— Давайте попливемо на пляж, — запропонував він. — Добре покупаємось, а там — побачимо. Часу досить!