А бабуся стала зовсім маленька, вся висохла. Тільки очі зробилися великі і виблискували, коли зона розповідала, озираючись на двері. Усе, усе змінилося… Навіть Ласун зробився похмурий, замислений і сердито кричав на мене: «Дурень! Дурень!» — так, наче я винен був у тому, що почалася війна і прийшли фашисти…
Та я вже був не маленький і добре знав, що все прикре і тяжке в житті минає, а радісне приходить неминуче. Але скільки я не ждав, а ніщо погане не забувалось, як це було раніше, і щодня було мені однаково тяжко. Я лежав на ліжку й не виходив з нашої кімнати цілими днями. Ніколи ще зі мною такого не бувало. То я й кількох хвилин не міг всидіти на місці. А тепер цілими днями я не виходив з хати. Одного разу я не витримав. Схопився з тапчана, де я лежав, і швидко почав обходити всі сусідні двори. Я шукав знайомих мені людей, шукав моїх товаришів чи учнів, з якими я хоч і не товаришував, але знав їх по школі.
Я знав помешкання багатьох учнів нашої школи, але нікого з них чи їхніх батьків я не заставав: всі виїхали на схід. На одному подвір’ї, здається, побачив здалека матір Гриші Мірошниченка. Я не приятелював з ним, але тепер я був би радий і йому. Проте ця жінка швидко зникла в під’їзді, і я вже не був певен, що то була мати Гриші.
«Всі, всі мої друзі виїхали кудись далеко. Вони там, у наших, а мені тут доведеться мучитися серед ворогів і чужих людей…» — думав я, нишпорячи по чужих подвір’ях.
Вулицею йшли машини. На них сиділи фашисти, і мені зовсім не хотілося ганятися за машинами й пробувати почепитися ззаду. Я знав, що і в трамваях можуть їздити тільки фашистські солдати й офіцери, а нам, місцевим людям, це заборонено.
Якось удень я пішов у кіно, в якому бував часто до війни. На дверях висів напис, що заходити до кіно можна тільки фашистам. Я бачив ще кілька таких написів: на деяких крамницях, на ресторанах, на автобусах… Що ж буде? Виходить, вони все хочуть забрати в нас… Коли б швидше повертались до Києва наші війська, і нехай би повернулось те життя, яким жили ми до війни.
Вже майже нічого не залишилося з речей у нашій кімнаті: бабуся все повиносила на базар, бо не було з чого жити. Вона вже хотіла продати й Ласуна, але я гаряче просив бабусю, щоб не продавала, присягався слухатись її в усьому. Мій улюблений папуга був на деякий час врятований. Але треба було мені щось думати: чи не можна було чимсь заробити собі на їжу. Про одяг ми вже тоді й не думали. Всі наші люди ходили в дранті, бо одяг був надто дорогий і ніхто з нас не спроможний був його купувати. Та й нащо він був нам? Фашисти могли б його забрати в нас задарма.
Часом, нудьгуючи, я ходив по сусідніх дворах. Я знав тут не тільки дітей, що вчилися в одній школі зі мною, але й усіх пожильців. Тепер тут жили якісь незнайомі люди, яких я вперше бачив. Більшість із них говорила не зрозумілою мені мовою. Мабуть, понаїздили з чужих і ворожих країн. А старі пожильці евакуювались.
Бабуся сказала мені, що зовсім недавно бачила Ромку в нас на подвір’ї. Я принаймні по двадцять разів щодня приходив під їхні вікна, і вони були зачинені, а на дверях висів замок.
Власне, з Ромчиним батьком я одного разу зустрівся…
Але спочатку я мушу сказати, що було зі мною раніш, коли я тікав полем від десантників, які вийшли з цукроварні. Я тоді прибіг на село і почав кричати, що з’явились фашисти і вбивають наших людей. Спочатку мені не повірили, але потім, почувши недалеко стрілянину з кулеметів і гармат, дуже стривожились. Голова сільради довго дзвонив кудись телефоном, потім сказав присутнім у сільраді людям, які нетерпляче чекали кінця його телефонної розмови:
— Так що, люди, мабуть, чи не війна й справді… Щось воно на кордоні скоїлося…
Якась дівчина, одвела мене до своєї матері, й там у них я залишився надовго, бо за кілька годин ми вже точно довідались, що почалася війна і що німці зовсім близько, бо всі ці села були розташовані недалеко від самого кордону.
В тієї дівчинки, що одвела мене до своєї хати, був ще малий братик — Василько. Другого дня він повів мене до своїх товаришів, і ми спочатку гуляли разом, а потім я запропонував піти на цукроварню й довідатися, що сталося з нашою кіногрупою. Невже їх усіх постріляли, як і дядю Антона?
Я розповів хлопчикам, як я бачив десант німців і як вони стріляли наших людей.
Хлоп’ята не повірили, проте згодились піти зі мною на завод роздивитись. Адже це було не дуже далеко. Незабаром ми вже були на цукроварні.
Завод був порожній. Робітників, що працювали на ремонті заводу, теж не було тепер. Навіть людей, що жили на території заводу чи поблизу й постійно працювали на заводі, не було ніде. Стара бабуся, яка нерухомо сиділа біля одного будиночка на рядні, розповіла нам, що всі люди після нападу фашистського десанту на завод спакувалися й на машинах та підводах кудись рушили. Зосталося кілька старих та хворих. Від них довідався я, що мало не всю нашу кіногрупу захопили фашисти. Що тепер з цими нашими людьми?