— Молодець, Юрчику, — сказала Ромка. — Ми тобі будемо допомагати.
— Але ніхто, крім нас трьох і твоєї матері, не повинен знати про це, інакше нас усіх трьох, і твою матір, і пораненого офіцера схопить гестапо і замучить… Ти про це думав?
— Я нічого не боюся, — сміливо відповів Юрчик. — Нехай мене катують у гестапо, а я їм нічогісінько не розкажу… Я впертий!..
Ромка просто була захоплена ним, а я й раніше знав, що він такий.
Ми не знайшли офіцера на тому місці, на якому його залишив Юрчик. Ми були в розпачі й почали шукати. Але темрява була така, що й за декілька кроків нічого не можна було побачити. Тоді Юрчик почав злегка вигукувати:
— Дядю, відгукніться, де ви? Це я, Юрко… Ми прийшли допомогти вам.
І тоді ми почули, як поранений тихо гукнув недалеко від нас: «Сюди!»
Це був командир роти Стариков. Як ми пізніше взнали — він був поранений двічі: один раз у бою на фронті, після чого потрапив у полон; вдруге його поранив есесівець, коли Стариков заступився за одного хворого в концтаборі, якого забирали, щоб пристрелити. Есесівець прострелив Старикову бік, і куля засіла в тілі. Зараз він від рани й голоду так охляв, що ледве міг сам рухатися. З останніх сил він, втікши в темряві з колони полонених, добрався сюди.
Ми принесли з собою води і їжі. Він трохи підкріпився, і потім ми повели його на квартиру до Юрчика, де вже нас чекала тьотя Клава. Вона спитала, чи бачив нас хто, коли ми вели пораненого. Ми запевнили її, що нас ніхто не міг бачити, бо ми йшли порожніми садами та ще вночі, коли люди бояться виходити з своїх квартир.
В кімнаті були добре завішені вікна. Юрчикова мати сама вийшла з хати, обходила весь двір, прислухалася, чи не чути серед ночі десь, бодай на вулиці, чужих кроків. Тільки переконавшись, що ніхто з сторонніх нічого не бачив, вона начебто трохи заспокоїлась і сказала, що робитиме хворому операцію. Ромка сама захотіла вартувати біля будинку. Ми з Юрчиком допомагали його матері.
Старикова поклали на стіл. Юрчикова мати обмила його рану, потім чогось копирсалася в ній. Поранений глухо стогнав, але, видно, стримував себе.
Нарешті Юрчикова мати видобула з тіла Старикова кулю й почала швидко зашивати рану. Тепер уже вона захопилася своєю справою і раз у раз гримала на нас, коли ми не встигали вчасно подати їй якусь потрібну річ. Видно, ми погано допомагали їй.
— Коли б рана була серйозніша, — сказала вона Старикову, — я не змогла б оперувати вас тут. На щастя, куля засіла неглибоко.
Коли все було закінчено, вона вийшла зачинити за мною двері і в коридорі сказала мені:
— Сашко, я знаю — ти хлопець сміливий і вмієш впливати на своїх товаришів. Ти накажи Ромці і Юрчикові не говорити про все це ні слова нікому, інакше всі ми пропадемо.
Я, звичайно, поручився за своїх товаришів.
— Ніхто, — сказав я, — не почує від нас жодного слова про це.
В її голосі я відчув до себе зовсім інше ставлення, ніж було досі.
Це було нашою другою таємницею, після якої ми з Ромкою не могли не відкрити Юрчикові і першої. Він заслуговував на повне довір’я, бо він перший із нас зробив подвиг — урятував пораненого радянського офіцера. До того ж для нашого задуму потрібний був і Юрчик, бо вдвох з Ромкою ми не могли б вправитися з усім. Адже ми з Ромкою вирішили по-серйозному охороняти підпільні збори, які відбувалися в Ромчиного батька. Шкода тільки, що самі підпільники не знали про наш намір, а ми їм сказати не могли, бо тоді б вони неминуче, не довіряючи нам, перенесли свої засідання в інше місце.
Перша така ніч була через два дні після того, як ми привели Старикова. Ромка звечора попередила мене, що батько наказав їй іти ночувати до нас, бо мав намір мовби йти на паровоз.
Ми відразу догадалися.
Як тільки бабуся заснула в своїй кімнаті, ми з Ромкою вийшли надвір. Незабаром до нас приєднався Юрчик. Ми ще заздалегідь познаходили собі такі місця для вартування, які дозволяли нам помічати кожного, хто проходив поблизу, і залишатися самим не поміченими.
Юрчик мав стежити за вулицею. Якщо б він помітив на вулиці фашистських солдатів чи інших підозрілих людей, він повинен був би негайно сказати про це Ромці, яка була в порожньому сараї посеред двору. Я наглядав за садом і виходами на Собачку — чи не з’явиться хто з того боку. В разі чого, я теж мав сигналізувати Ромці.
Отже, коли б трапилась облава, чи обшук, чи навіть з’явився б якийсь там шпиг, ми б його неминуче помітили і вчасно могли б попередити.
Незважаючи на дуже темну ніч, мені пощастило побачити більше за інших. Підпільники сходилися не вулицею, а з боку пустирів, через сад, цебто якраз повз мене. На жаль, нікого з них я не міг бачити в обличчя.