Выбрать главу

Дядю Михайла я зустрів другого дня, але він мені не сказав і слова про Старикова, і я не знав, куди він його одвів і чи пощастило радянському командирові потрапити до партизанів. Я тільки вірив у те, що Ромчин батько допоміг Старикову і всякими зв’язками і документами. Другого вечора Ромка знову прийшла до нас ночувати. Це означало, що в них знову збиралися підпільники. І, як звичайно, ми троє зайняли свої місця на варті і бачили, як тихі невідомі нам постаті сходилися на квартиру Ромчиного батька, як потім розійшлися і позникали, наче порозтавали в темряві.

Я не раз згадував Старикова. Мені було радісно, що ми врятували радянського командира і в цьому була помітна моя участь. І все-таки було й образливо мені й моїм друзям, що нам навіть не сказали, де подівся Стариков. Дорослі думають, що небезпека й риск — це тільки для них.

ВЕСНА І ПЕРША ЛАСТІВКА

А тим часом дні й місяці линули, як хвиля в Дніпрі. Я незчувся, як минула перша зима при окупантах. Дуже нам тяжко було в холодній нашій кімнаті. Ласун зробився сердитий і сидів на жердці, настовбурчений і мовчазний. Він, мабуть, думав, що ми шкодуємо для нього їжі, і як я не зазирав йому в вічі, як не говорив до нього лагідно, він не ставав веселішим. Перш ніж їсти самому, я завжди годував його. Але в нас тепер нічого не бувало смачного, та й того, що діставали, не вистачало на всіх. Але як можна пояснити це папузі?..

Пожвавішав Ласун тільки влітку, коли я зміг приносити йому різний зелений харч, ягоди, зернятка. Він знову почав белькотати собі в клітці, а часом називав сам себе, звичайно, жартома, «попка — дурень!..» Насправді він дуже розумний.

І знову наближалася зима, і знову мерзли ми в хаті і їли хліб наполовину з просяної луски. І я навіть забув про те, що все зле минає і неминуче приходить хороше. Проте забувати цього не слід…

Якось увечері в кублі Вовчихи знову зійшлися гості. Проходячи мимо коридором, я трохи постояв під її дверима і дуже здивувався: в квартирі було так тихо, наче вони там сиділи й мовчали. Не чути було музики, вигуків, тупоту ніг… Що сталося? Я нічого не міг зрозуміти… Може, Вовчиха хвора? Але ж я бачив її в цей день надворі. Вона гуляла із своїм шпіцом.

Другого дня, коли я був у Ромки, я сказав про це дяді Михайлові.

— Ага! — усміхаючись, вигукнув він. — Так їм і треба, продажним шкурам. Вже й на музику не тягне…

Але більше нічого не сказав дядя Михайло і нічого не пояснив нам. І тільки днів через п’ять він зустрів мене на вулиці і спитав:

— Ну, Сашко, то не грає більше музика у Вовчихи?

— Ні, щось не чути, — відповів я.

— Не скоро й почуєш, — сказав він загадково, потім озирнувся назад, наче хотів переконатись, що поблизу нікого немає, і майже прошепотів: — Червона Армія дала їм духу під Сталінградом… Розгромили їх і наступає далі. Діла, Сашко, пішли вгору! Бачив, які похнюплені ходять їхні офіцери? Усе шепочуться про щось… Фюрер оголосив траур по своїх дивізіях… їм тепер не до музики!..

— Ой як добре, дядю Михайле! — вигукнув я.

Але дядя Михайло спинив мене:

— Не кричи… Впіймаєшся… Скажи своїй бабусі про це — і більше нікому. Зрозумів? Гестапівці тепер ще злішими стануть… Ну йди собі додому та бережися…

Але я все-таки не міг іти. Я щодуху біг по вулиці і свистів, бо ж говорити дядя Михайло заборонив мені. А то б я кричав на все горло про нашу перемогу під Сталінградом.

А Вовчиха стала зовсім похнюплена. Зустрівши її на подвір’ї, я привітався і спитав:

— Як діла, тьотю?

А вона подивилась на мене й відповіла:

– Іди ти під три чорти від мене, хуліган!..

Ох, який я був радий, почувши це від неї. Як же їй не бути сердитою, коли такі діла на світі діються!..

Через кілька днів після того я сидів на Бессарабській площі проти Критого ринку. Я тут ніколи не розташовувався, але Ромчин батько попросив мене сідати з своєю скринькою саме тут. Кілька днів я ходив сюди і, сидячи тут, думав: нащо дядя Михайло посилає мене саме сюди? Адже він мені зовсім нічого не пояснив. Я тепер здебільшого сам сиджу на вулицях біля своєї скриньки, бо Грицько Мірошниченко тільки інколи виходить із чистильницькою скринькою. Він тепер продає цукерки на базарі. Мати десь купує в кустаря, а він продає. Я б не погодився.

Тільки я розташувався біля Бессарабки, як несподівано побачив біля себе дядю Михайла. Він поставив ногу на мою скриньку.

— Ну, синку, почисть і мені чоботи, хоч вони вже й подерті.

— Давайте, дядю Михайле, я вам зроблю їх, як дзеркало!

— Ну, ну, постарайся, синку.