Вдень я пішов у містечко на станцію, щоб передати листа касирові. Я знайшов касу й постукав у віконечко, але воно не відчинялось. Я постукав ще. Якийсь чоловік, мабуть, сторож, спитав, що мені треба. Я сказав, що мені треба касира. Він вилаявся й показав мені на якийсь папірець, який висів на стіні біля каси. Я прочитав про те, що каса зачинена в зв’язку з тимчасовим припиненням руху на залізниці.
Вперше за всю свою подорож я перелякався й не знав, що мені робити. Адже, окрім касира, мені не вказано було нікого іншого.
Я розпитався в сторожа, де живе касир. Я сказав, що я винен касирові гроші. Сторож мені повірив і докладно розповів, як знайти касира.
Через кілька хвилин я вже стояв на подвір’ї касира Семена Порфировича. Побачивши стару жінку, що витирала ганчіркою щойно помитий ґанок, я спитав:
— Скажіть, будь ласка, чи Семен Порфирович дома?
— Дома, а нащо він тобі?
— Та маю передати йому гроші, я йому винен.
В цю хвилину на ґанку з’явився сам Семен Порфирович.
— Які гроші? Хто це мені тут винен гроші? — почув я суворий і разом м’який голос.
— Та я … Та мені треба… я вам зараз поясню які.
— А що там пояснювати, коли винен, то давай сюди. Є там у мене час на балачки…
Він тримав у руці шило і жіночий черевик, з якого звисав кінець дратви.
— А скільки коштує квиток до Семенівки?
«Квиток до Семенівки» — це був наш пароль, який передав мені дядя Михайло.
Старий пильно подивився на мене й сказав:
— Квиток до Семенівки? Гм… Скільки ж він коштує?.. От і не пам’ятаю. Рідко хто бере до цієї станції. Рідко!
Ще дядя Михайло мене попередив, що такої станції на залізниці взагалі немає, а є село десь далеко від залізниці.
Він запросив мене до хати й повів у невеличку кімнату, де був розкладений інструмент для лагодження взуття і де, мабуть, у вільний час він сам працював.
— А для кого потрібний цей квиток? — спитав він, зачинивши щільно двері.
— Для дяді Михайла.
— Ну сідай…
Я сів. Семен Порфирович раптом покинув шило і сплеснув по-жіночому руками:
— То це ти, хлопчику, аж із самого Києва?! Та як же ти сюди добрався? Адже ж поїзди не ходять.
Я кількома словами розповів, як добирався сюди. Семен Порфирович оглянув мої збиті й опухлі ноги, ще пильніше подивився в мої очі. Мені навіть здалося, що в його очах з’явився раптовий блиск і вогкість.
— Такий малий! Такий малий!.. — промовляв він і гладив мене по голові. — Та ти ж міг загинути в дорозі чи з голоду, чи від лихої години. Та ніхто б і не кинувся тебе.
— Ні, я не загинув би. Я бідовий!
— Варваро! Варваро! — гукав уже він. І коли його дружина прийшла, він сказав:
— Цей хлопчик аж із самого Києва, він ішов пішки. Мало не покалічив собі ніг, а таки прийшов, бо так треба було.
Його дружина кинулась готувати теплу воду, щоб обмити мене.
— Зараз я нагодую тебе, дитино… — промовляла вона. А Семен Порфирович наказав їй:
— Ти, Варваро, йди там поклопочися про все, що треба, а ми тут самі поговоримо, бо в нас мужська розмова…
І коли вона пішла, сказав:
— Давай лист!
Я взяв його ніж, яким він різав шкіру, розпоров рубець на сорочці й дістав записку. Він прочитав записку тільки за допомогою шифру, бо записка була зашифрована, і, спокійно подумавши, сказав:
— Ти не знаєш, про що тут написано?
— Ні.
— Ну, тоді і я тобі цього не скажу.
Мені було трохи образливо, що від мене скривають те, в чому і я беру участь, але я переміг себе й сказав:
— Конспірація?
Це слово я чув від дяді Михайла, і його ми вживали в розмові між собою — я, Ромка і Юрчик.
— Так, конспірація! — сказав Семен Порфирович. — От мене й цікавить заради цієї конспірації, як ти знайшов мене?
— Спитав у сторожа станції, де ви живете.
— А що він сказав тобі?
— Він спитав, чого я хочу бачити вас. А я сказав, що винен вам гроші, не доплачені за квиток до Києва…
— А ще кого ти питав?
— Більш нікого.
— От за це ти молодець, що вміло вигадуєш. Це, синку, не брехня, це так треба. Ворога завжди треба вводити в оману, інакше ми видамо себе.
Після цього я встав і хотів іти.
— Куди? — спитав мене старий.
— Піду назад, до Києва.
— Сказився!.. Знову пішки?
— Пішки. А може, якась машина мене підвезе.
— Нікуди ти зараз не підеш. Твої ноги не пройдуть і десяти кілометрів.
І я залишився в Семена Порфировича.
Мені не дозволяли нічого робити, а примушували лежати й спати. Дружина Семена Порфировича мазала чимсь мені ноги. Виразки, які з’явилися на ногах в дорозі, незабаром полущились, біль і втома в ногах і в усьому тілі зникли. Я знову почував себе здоровим, повним сили й бажання діяти. Найважчим було для мене тепер — влежати на ліжку вдень, а господарка все ще примушувала мене лежати.