— Тобі наснилося?
— Ох, коли б тільки наснилося, Сашко!
Ще трохи, і вона заплакала б, але все-таки витримала, тільки очі в неї якось особливо заблищали…
Вона пішла, а я ліг на тапчан, наче щось важке спало мені на серце, стиснуло його, і я не мав сили визволитися від цього тягаря…
Женя, моя однокласниця, така завжди безтурботна, весела штукарка…
І раптом… Невже вона буде на страті? Ромка казала, що про це не знає Женина мама, не знає й Женя.
Фашистська влада не сповіщала про призначену страту, але гестапо само пустило чутку, і люди рознесли звістку про це по всьому місту.
Другого дня бабуся, повернувшись із крамниці, уже знала теж про страту.
— Не ходи, Сашко, на те видовище, — сказала вона.
Я не відповів їй нічого, тільки лежав, як застиг, на тапчані й уже цілу годину дивився в стелю, нічого не бачачи…
— Не підеш? — спитала бабуся тривожно.
Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, сіла на канапу і, дивлячись мені в вічі, сказала:
— Ну що ж, Олександре, бачу по тобі — підеш… Бачу — надто рано виріс ти, вигнався вгору, дорослим став. А я що ж — я не владна вже над тобою. Так, мабуть, положено вам, теперішнім дітям, — щоб науку свою проходили, відаючи людську смерть…
Вона брала мої руки, цілувала їх і примовляла:
— Та невже ці рученята вбиватимуть колись людей…
— Ворогів, бабусю, — нарешті вимовив я, наче прохрипів. Руки мої стали вогкі: бабуся вмивала їх своїми слізьми.
— Не плачте, бабусю, прийде ще й наш час…
Страта була призначена на одній із площ міста, недалеко від його околиці. Ромці і Юрчику батьки не дозволили бути на страті партизанів. Їм сказали, що це видовище не для них.
Але й дядя Михайло, і тьотя Клава ще зранку пішли з дому, а Ромка й Юрчик не послухалися їх. На нараді під шовковицею ми вирішили бути присутніми при страті. Та ми тепер і так багато чого не боялися…
На площі вже зібрався народ, хоч і небагато. Ромка й Юрчик були певні, що їхні батьки теж прийдуть сюди, і ми вирішили знайти таке місце, де б вони нас не побачили.
Ми вирішили пройти до триповерхового будинку, розташованого зовсім близько від місця страти. Але двері будинку були замкнені. Я забрав Ромку й Юрчика, і ми пішли в обхід кварталу. Ми проходили іншими дворами, перелазили через стіни і таки прийшли до того будинку, який нам був потрібний. Чорним ходом з двору ми потрапили на сходи і розташувались на третьому поверсі. Відчинивши вікно, ми полягали на підвіконня.
— Дивіться — Женя! — раптом гукнула Ромка.
Вона показувала нам рукою в натовп. Справді, охопивши руками телефонний стовп, у натовпі стояла наша Женя.
— Юрчику, — сказав я, — піди й приведи її. Їй краще було б не йти сюди, та коли вже прийшла, веди її до нас, Юрчику.
Ми з Ромкою вирішили, що б там не було, умовити Женю піти звідси додому. Ми ще не знали, чи відомо Жені про те, що сьогодні каратимуть її татуся. Незабаром Юрчик привів її до нас на сходи.
— Женю, ти сама? — спитала її Ромка.
— Сама. Мама мене не пускала, а я не послухалась і прийшла сюди.
Вона підійшла до вікна, і ми жахнулись, побачивши її змарніле і змучене обличчя. Дні й ночі вона плакала за батьком, майже нічого не їла, і тепер її важко було впізнати. Вона ледве трималась на ногах від кволості. Ми вдавали, що нічого цього не помічаємо. Ромка посадила її на підвіконня.
— Женечко, — промовила Ромка. — Ти, мабуть, так погано себе почуваєш, що тобі було б краще не приходити сюди.
— Справді, Женю, — сказав я, — ну що тут для тебе цікавого? Ти й без того намучилася. Не треба тобі тут бути.
— Давай, Женю, підемо зараз звідси, — вмовляла її Ромка, — я тебе проведу і сама тут не буду. Я сюди йшла й сама не знала чого. А тепер хочу піти звідси.
Ми замовкли, побачивши, як Женя беззвучно плакала. Личко її було все в сльозах, і рожеве платтячко — в плямах від сліз. Нам теж було тяжко дивитись на неї.
— Ходімо, Женю, — ми всі гуртом тебе проведемо й підемо до тебе додому. Хочеш?
— Ні, — відповіла вона, — я мушу бути тут.
— А чого ти тут повинна бути?
— Не знаю чого. Я не можу всидіти дома сьогодні. Може, я не дивитимусь на страту, але повинна бути тут.
Як ми не вмовляли, вона не погоджувалася з нами. Якісь люди йшли по сходах, але ніхто не зайняв нас. До вікна підійшло кілька жінок і чоловіків з цього дому. Їхні вікна виходили на подвір’я, а вони теж хотіли дивитися з парадних сходів на площу. Переконати Женю було неможливо. Тоді я сказав:
— Добре, Женю, але умова — ти на страту не будеш дивитись, тому що в тебе нерви. Ти одійдеш убік і сидітимеш тут на сходах, а потім ми всі разом підемо додому.