Я чув, як з кухні ввійшла мати, підійшла до мого ліжка. Я не розплющив очей. Мати тихенько пішла до столу й сіла біля бабусі. Я трошки розплющив одне око. Відпочиваючи біля столу, мати мовчки довго дивилась у мій бік.
— Ах ти шибеник, муко ти моя!.. — тихо вимовила вона, пов’язуючи на голову косинку.
— Що там іще накоїв? — спитала бабуся.
— Його перевели до іншої школи, а він туди не ходить.
— А куди ж ото він ходить?
— До старої ходить. Він сам мені сказав, та я ще й з першого дня знала про це від директора. І що тепер робити — не знаю.
Вони розмовляли притишено, але я чув усе. Виходить, мати знала, куди я ходжу на уроки. Чого ж вона нічого мені не говорила? Я прислухався, щоб не пропустити й слова з їхньої розмови. Підперши чоло долонею, мати довго мовчала. Через хвилину бабуся промовила тихо:
— А я ото помічаю, що наче поміняли нам хлопця. Щось наче не той він, що був. Мовчить більше, над уроками старанно висиджує. Щось, думаю, є таке… Ховається з чимось.
— Піду завтра ще до директора, — сказала, готуючись спати, мати, — що він порадить. Треба нарешті вирішити.
Світло погасло, і незабаром я заснув.
Після того минуло ще два дні. На останньому уроці Марина Пилипівна сказала мені:
— Сашко, після уроків підеш до директора…
Хтось з учнів читав щось із читанки, хтось пробував розповідати прочитане, до когось зверталася Марина Пилипівна з запитаннями, — я наче не розумів нічого. Я думав тільки про те, що ось зараз директор накаже мені назавжди покинути школу й не приходити до нашого класу. І заберуть від мене моїх товаришів…
Я увійшов до кабінету директора й спинився біля дверей, дивлячись на кінчики своїх чобіт.
— Ну що ж, — сказав директор, — не хочеш розлучатися з нашою школою? Подобається тобі тут? Га?
Я мовчав. Та директор сам добре знав те, про що немовби питав у мене. Він говорив далі:
— Тобі потурали в класі і за всі твої витівки тільки знижували оцінку по поведінці — ось і все. А для тебе це — як горохом об стіну. Ти не з тих, яких можна так легко вмовити або примусити каятись. Завдав ти нам клопоту та й матері своїй теж. Ну що ж нам з тобою робити? Доведеться, мабуть, до іншої школи ходити тобі.
Тоді, не тямлячи себе, я вигукнув:
— Не буду, не буду я більше! Останній раз простіть мені… Більше я… більше я… ніколи…
Щось мені здушило горло і не дало говорити, сльози текли по обличчю.
Хтось витирав мені хусткою обличчя і гладив по голові. Коли очі мої проясніли від сліз, я побачив у кабінеті кількох учителів і серед них Марину Пилипівну. Я все ще хлипав. Сам просто не розумію, як це я розплакався. Потім директор підійшов до мене й сказав:
— Значить, ти розумієш, що ти зробив поганий вчинок? Так? Гаразд. Ну, то ось що, Сашко, давай ми з тобою договоримось: ти мені даєш слово, що нічого подібного більше не повториться.
— Ніколи, ніколи більше… — хлипаючи, вимовив я.
— На жаль, — сказав директор, — ти не можеш дати піонерського слова, бо ти ще не піонер. Щоб бути в майбутньому піонером, тобі доведеться добре підтягтися. От ми з тобою й договоримося, що ти будеш добре триматися. Спробую я ще раз — яке слово в Сашка Жука. Я залишаю тебе в нашій школі, і дякуй своїй матері, що змінила своє рішення і випросила дозвіл повернути тебе до нашої школи.
Ні, я не міг так відразу повірити, що директор це й справді промовив. Мабуть, у мене було дуже здивоване обличчя і, як завжди в таких випадках, відкритий рот, бо директор сказав:
— Ну чого ж ти дивишся на мене, як на якесь диво? Чого ти ще хочеш?
І тоді я, здається, сказав «спасибі». Якась скажена сила винесла мене з кабінету директора. Я помчав коридором до роздягалки. І Ромка, що чекала на мене в коридорі, зуміла наздогнати мене тільки надворі, коли вже я біг вулицею.
Починалася провесінь. Від великих снігових заметів позоставалися тільки маленькі брудні горбочки, в які було зовсім не цікаво залазити. В невеличких калюжках на тротуарі, збрижених вітерцем, грало сонце. На нашій вулиці було багато дерев, і мої старі друзяки горобці так розцвірінчалися на одній вербі, що я, звичайно, не втримався і, заклавши пальці в рот, голосно свиснув. Вони з галасом полетіли повз мене так близько, що я міг би хапати їх рукою. Я спробував верещати по-гороб’ячому, і в мене добре виходило; Ромка запевняла, що навіть краще, ніж у самих горобців.