— Ви давно обіцяли мені пістолет, а й досі не дали. Як закінчиться війна, тоді мені пістолет не потрібний буде.
— А ти розумієш, що ти своїм пістолетом демаскував нас?
— Кого? — спитав я.
— Кого? Кого? Старий будеш, як усе знатимеш… Нікого. Тепер гестапо зверне увагу на нашу вулицю, подумає, що тут діють підпільники абощо. Зашле сюди своїх агентів. Почнуть нишпорити.
— Добре, — сказав я, — більше я не буду порушувати дисципліни.
— Що ти вигадуєш? Якої дисципліни? Що ти, підпільник, чи що?.. Просто мова йде про твою поведінку.
— Я більше не буду, — сказав я, глибоко ображений, і підвівся, щоб іти. — Віддайте мій пістолет.
— Нізащо!
— Як?! Адже це тепер мій пістолет.
— Ну то що?
— Я ризикував життям.
— Не верзи мені тут казна-чого. «Мій! Ризикував життям»… Не бачити тобі цього пістолета, як своїх вух. Якби ти був моїм підлеглим, я б віддав тебе до суду.
Образа й злість підперли мені груди, В голові в мене запаморочилось.
— Віддайте! — закричав я на нього, — Яке ви маєте право віднімати чужі речі!..
Тоді він, глузуючи, насунув мені кашкета на самий ніс. Але я вже вчепився в його руку, намагаючись відняти пістолет.
— Ну, ну!.. — вигукнув він. — Одчепися. Я вкусив його за руку.
— Ось ти який! — гримнув він на мене.
— Віддайте!.. — прохрипів я з сльозами на очах.
Він був у багато разів дужчий за мене, але не сподівався, що я нападу на нього, і спочатку розгубився. Щоправда, він міг вдарити мене, наприклад, по голові, але не пробував робити цього, а тільки намагався одірвати мене від себе, хоча й це було не так легко. Та, зрештою, він таки скрутив мені руки за спиною, силоміць посадив на тапчані і, все ще тримаючи мене за руки, сам сів поруч.
— Ех, ти, вояко!.. — промовив він. — Запалу й завзяття багато, а сили й розуму мало… Як же ти воюватимеш?
Він немовби глумився з мене, але в голосі його я вже почув ту лагідність, яку він часто виявляв до мене. І я враз відчув себе тяжко побитим, хоч він мене не вдарив і разу. Я тільки закусив губу і позирав довкола.
— Ех, Сашко, а я вважав тебе розумним і путнім хлопцем. Та ти знаєш, що за пістолет — розстріл. Знайдуть у тебе зброю або побачить хтось із дітей, викаже поліції чи есесівцям — і кришка тобі. Ясно? Добре, якщо офіцери приховають від начальства, що в них вкрадено пістолети, адже їм заборонено залишати зброю вдома. Та гестапо може довідатись.
Він пустив мої руки і почав терти ті місця на своїх руках, де позалишалися сліди від моїх зубів.
— От як покусав! Це ти міг би й горло фашистові перегризти…
– І перегриз би…
— Е, синку, бойовий ти хлопець, тільки дуже дикий. А для боротьби в тилу ворога треба мати і розум, і хитрість. Зрозумій — хитрість!
— Я хитрий. За це Бородатий і годинника мені подарував. — І я показав йому годинника, якого вже не раз йому показував.
— Де ж ти в біса хитрий? От ти взяв і прийшов до мене із зброєю, а я взяв і одняв її в тебе. А тобі треба було спочатку прийти без пістолета та й договоритись. От би я й не зміг відняти.
— А я вам доведу, що я хитрий, — заперечив гаряче я.
— Ану ж, доведи.
– І доведу…
— Ану ж…
Я вибіг з кімнати. Нехай не думає, що я такий дурненький. Я йому доведу, який я.
Я дістав у схованці другий пістолет. Але дяді Михайла вже не було вдома. Я його побачив удруге тільки ввечері. Зараз я вже не буз сердитий на нього, але довести своє мені кортіло. До якого часу він вважатиме мене за дитину!
— Знов прийшов? — сказав він, впускаючи мене до кімнати. Ромки не було вдома, і ми знову були вдвох.
— Прийшов.
— Чого?
— Щоб показати вам другий пістолет. — І я дістав такий же пістолет з кишені і показав йому здаля. — Я вам навмисне не сказав, що в мене їх аж два.
— А може, в тебе ще й кулемет є?
— Хоч би й був, я тепер не признався б вам.
— Дурненький ти, Сашко, їй-бо, дурненький, от хоч сердься, хоч не сердься. Коли твоя мати виїжджала з заводом в евакуацію, вона з слізьми просила мене, якщо ти повернешся, наглядати за тобою. Вона попереджала мене, що ти шибеник. Ну, от… іменем твоєї матері я наказую тобі віддати зброю…
Я швидко поклав на стіл пістолет і стрімголов вибіг з кімнати, щоб дядя Михайло не бачив моїх сліз…
ТРА-ЛЯ-ЛЯ!.
Було вже поночі, коли Ромка прибігла до нас.
— Тебе кличе татусь, — сказала вона.
Нащо мене кликав дядя Михайло, вона не знала, а це значило, що я потрібний йому в дуже важливій справі.