Солдат під ґанком викопав невеличку ямку і поклав туди якісь бляшані коробки. Потім почав загортати ямку землею. «Мінують! — відразу промайнуло мені в голові. — Ось воно що!.. Вони хочуть висадити в повітря нашу школу…»
Ще не знаючи, що саме треба робити, я помалу почав вибиратися з щілини між сараями. Хоч би швидше приходив ранок!..
Ромка погано спала. Вона щось мимрила крізь сон, стогнала, раз у раз ворушилась. Я не будив її. Сидячи біля віконця, я все думав про міну під ґанком. Ні, треба насамперед побачити вранці дядю Михайла…
Ромка раптом прокинулась:
— Сашко, ти тут?
— Тут.
— Нічого не помітив?
— Нічого.
Вона раптом почала лаяти мене за те, що не збудив її раніше, їй здалося, що вона спала набагато більше, ніж було потрібно за умовою. Вона відштовхнула мене й сіла сама на ящик біля віконця. Я ліг відпочивати. Ромка сказала:
— Сашко, давай пожуємо трошки: дуже хочеться їсти.
— А що будемо їсти завтра? У нас зостався один шматок хліба й одна картоплина.
— Може, я завтра вийду звідси пошукати чого-небудь.
Ми розломили шматок хліба на дві частини, потім одну частину — ще на дві частинки, і кожен з нас одержав по частинці. Була така тиша, що я з своєї постелі чув, як жувала Ромка.
— Ах, коли б завтра прийшли наші! — сказала Ромка.
— Я теж увесь час про це думаю, — сказав я. — Можливо, фашисти ще протримаються кілька днів, бо вони тут не дуже поспішають.
– І щоб усі наші залишилися живі!.. — додала Ромка.
– І твоя мама, — сказав я, — і моя мама, і Юрчиків тато, і його мама, і партизан Бородатий, і всі наші друзі…
– І щоб знову повернулося те життя, яке було в нас тоді, до війни, — мріяла Ромка.
— Життя буде ще краще, тільки б знищити фашистів, — сказав я.
— Тато каже, що фашизму тепер не жити…
— Коли закінчиться війна, я, можливо, знову буду зніматися в картині. Ох, як мені хочеться зніматися в картині, тільки щоб тепер уже картина була не просто про прикордонників і шпигунів, а щоб про наших партизанів у війні з фашистами.
— А я далі вчитимусь грати на піаніно. Мама хотіла, щоб я дуже добре грала на піаніно.
Я теж згадав про свою матір. Я тепер часто про неї думав. Вона дуже хотіла, щоб я добре вчився й мав добру поведінку, а я зовсім не думав про те, що вона хоче. Скільки горя я завдавав своїй матері. Пам’ятаю, коли директор школи заявив їй, що мене, мабуть, виженуть із школи за поведінку, бо я погано впливав на інших учнів, то мати так близько взяла це до серця, що навіть захворіла. Де вона тепер, чи здорова вона?
Коли б я тоді, раніше, слухався її в усьому, мабуть, я жив би краще. А скільки клопоту й прикростей було від мене Сергієві Валентиновичу і директорові школи! Ні, ні, я доведу, що я не такий, яким мене всі вважали.
Коли фашистів прожене Червона Армія з Києва і повернуться з евакуації мати, вчитель, мої товариші й сусіди, я ніколи більше, нізащо і трошечки не ображу їх. Я любитиму свою матір дужче, ніж Ромка свою. Я й зараз люблю її більше за все на світі.
На подвір’ї прогуркотіла машина й стихла. Через хвилину Ромка сказала:
— Все-таки тут дуже страшно. Наших людей поблизу немає, а тільки фашисти, гестапівці…
— Нічого ти не знаєш, тут є й наші, я сам бачив…
— Де, де ти їх бачив?
Я зрозумів, що проговорився. Мені хотілося розказати про це не зараз, а коли зустрінемося з дядею Михайлом.
— Сашко, тобі, мабуть, приснилося. Ти спав на посту? Так? Спав?
— Зовсім не спав… — розсердившись на самого себе, відповів я і почав розповідати про все.
— Як?! — сердито обірвала мене Ромка. — Ти кидав мене саму на горищі? Оце друг!.. Я б тобі дала зараз ляпаса… Навколо фашисти, а він мене кинув…
— На горищі їх немає, — виправдувався я.
— А пацюки?
— Пацюки? До чого тут пацюки, коли виконуєш відповідальне завдання.
— Ну, то знай: ніхто тобі ніякого завдання не давав…
— Не бреши…
— Ні, ні, ніхто не давав. Це я все сама придумала. Підслухала як татусь говорив своїм товаришам, щоб вони стежили за фашистами, коли ті, відступаючи, будуть знищувати будинки, ховати зброю для своїх агентів. Я відразу вирішила стежити за нашою школою і, коли татусь пішов, побігла до тебе.
— Ромко!.. — необережно вигукнув я. — Та я ж вистежив, як вони підклали під нашу школу міну…
— Міну? Ти бачив? Своїми очима?
— А чиїми ж? Твоїми?.. Я стояв між двома сараями.
Ми відразу помирились. Ромка вже не перебивала мене, слухаючи. Потім сказала: