— Тільки стрибни!..
Трапляються серед міліціонерів грубіяни.
— Але ж послухайте, товаришу міліціонер… — пробував я умовити його.
— Нема чого й слухати. Ось буде зупинка — і злізеш. Не лови гав у вагоні, коли знаєш, що тобі слід уставати.
— Я ловлю бандита, — сказав я, щоб вразити міліціонера.
— Ха-ха-ха!.. — зареготав міліціонер.
А якийсь літній чоловік у пенсне, мабуть, лікар, додав:
— Не місце тут гратися. На вітрі можеш схопити ангіну або ще й запалення легенів. Ану — марш до вагона!
І мене дорослі заштовхали всередину вагона, де стояла вся наша компанія. І сердитий же я був на них!
Потім, коли ми зійшли з трамвая і вже пішки йшли додому, я й Женя трохи відстали, і я спитав її:
— Ти знаєш отого чоловіка з рудими вусами й гострою борідкою, який стрибнув з трамвая на ходу?
— Мені здається, Сашко, я його десь бачила. Десь бачила, а не можу згадати, де й коли. Таке знайоме обличчя… Де я його бачила? Справді, звідки я його знаю?
Тоді я попросив, щоб вона обов’язково пригадала, але не признався, що сам я давно вже його знаю. А Женя сказала, що не може пригадати. Все-таки я вимагав, щоб думала цілими днями й обов’язково, обов’язково пригадала, бо це дуже важливо для всіх нас… Тоді вона спитала: «А що таке?» — але я не сказав їй, бо думав розповісти про цього чоловіка пізніше, коли вона сама згадає про нього… Мені дуже кортіло взнати, що про нього знає Женя.
А другого дня, тільки-но прийшовши до школи, я одвів убік Женю і спитав:
— Згадала?
— Ні.
— Обов’язково пригадай.
Кожного разу, як тільки ми зустрічались у школі, я нишком говорив Жені:
— Згадала?
І вона щоразу відповідала мені:
— Ні ще.
І нарешті роздратовано сказала:
— Сашко, одчепися од мене з своїм рудим чоловіком! На біса він мені здався?..
Тоді я сказав:
— Ні, не відчеплюся. Ти повинна згадати. Це дуже потрібно.
— Кому? — спитала вона.
— Усім нам.
— Нащо?
— Це тимчасово моя таємниця, але незабаром це буде й твоя таємниця.
І все-таки Женя ніяк не могла пригадати. От уже куряча пам’ять — бачити людину і не згадати, де й коли…
Спочатку думки про цього Кривого не давали мені спокою ні вдень, ні навіть уночі, бо він мені майже щоночі ввижався. Одного разу навіть наснилося мені, що я Івасик-Телесик і ловлю рибу з човна, а Кривий заховався в кущах на березі й гукає тоненьким голосом, підстроюючись під мою матір: «Івасику-Телесику, це я прийшла й тобі їсти принесла…» Я підплив до берега, дивлюся, а в кущах Кривий з величезною ломакою. Тоді я почав його дражнити: «Кривий, рудий, шпигун дурний!.. Голос тонкий, а сам гидкий». От він розсердився й пошкутильгав собі додому. Та це було тільки вві сні…
Згодом я почав потроху забувати про цього Кривого. Вже по кілька днів я не питав Женю, де вона бачила його під час війни. А одного разу, коли я пізно повертався додому, раптом недалеко від наших воріт побачив легкове авто. Воно щойно спинилося, і з нього вийшла якась постать. Поночі обличчя не можна було роздивитися, та я й не цікавився, а йшов собі байдуже позаду того чоловіка. Дивлюся, аж він завертає до нашого двору. Тут мені стало дивно: коли чоловік приїхав до когось у нашому будинку, то чого машина спинилася не коло воріт, а за два двори? І тоді я став приглядатися. На подвір’ї у нас світила електрична лампочка і було трохи видніше. Як же я здивувався, коли побачив, що невідомий шкутильгає на праву ногу.
На подвір’ї якраз не було нікого, і я не знав, що мені робити. Та ще більше здивувався я, коли побачив, що Кривий пошкутильгав не до дверей у квартири, а до підвалу. Почувши мої кроки, він спинився й почав запалювати цигарку. Я обминув його, зазирнув в його обличчя. Тепер уже я не сумнівався: це був Кривий. Але чого він тут?..
