не музам дань складав і не собі співав, а щоб
шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.
Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,
до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,
і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло
його натхненням виховане днів тих покоління.
ГІМН ЖИТТЯ
Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь
і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
по місяця чолі рукою пересунь,
а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.
Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.
ГІМН ПЕРЕД СВІТАННЯМ
Похмурі дні, суворі дні,
що гіркотою налили пісні,
тривожними питаннями лягають на уста,
вкривають обрії, мов непрозора мла густа,
примарами карають нас у сні
похмурі дні, суворі дні.
Гарячкою попалені шепочуть губи:
що буде?
Даремно торгає рука вузли кошлаві,
даремно грубу петлю рве, що шию давить.
Усюди
блукаючи в нестямі, зір дороги губить.
Похмурі дні, суворі дні,
змаганнями вантажні та грізні,
немов їдкою ржою, до нутра гризуть серця.
Зловісна небезпеки тінь не покида лиця,
хвилини, мов хомут, стають тісні.
Бурхливий вітер видирає сторінки з книжок
і розвіває вчених слів скарби, немов лубок,
тонких співців тонкі пісні.
Розсипуються срібні строфи, наче попіл,
а мудрість
від старості трухляву викидають з дому,
мов барахло, що непотрібне вже нікому.
Лиш кудли
туманів подув чеше й тане все в розтопі.
І нігтями тверде життя.
Усе немов без глузду, без пуття.
Зневіри трійло свердлом точить мозок аж до дна,
чи явиться сліпим очам дорога хоч одна,
чи знайдемо одне хоч вороття,
щоби перемогти життя.
Та знову проростає творчих сил змагання,
мов стебла
трави з-під моху.
В родильних болях в’ється світ,
щоб породити з попелу нову епоху.
До неба
зліта похмурий гімн перед ясним світанням.
1932
ГВОЗДИКИ
Зелені сутінки. Гвоздики -
посли весни. П’яній до краю!
Який цей світ знов став великий!
І знов твої листи читаю.
Вгорі зелена яма світла,
ядро – гвоздика електрична.
Ні, ми до того ще не звикли,
що наша молодість не вічна.
Але колись до цього звикнем…
Та поки що свята омана -
ота дружба з життям не никне,
що нас, моя кохана,
помазує весни єлеєм.
КІНЕЦЬ СВІТУ
Мов бура плахта, хмара круків
сідає на дахах бриластих,
і місяць, звівши сині руки,
немов пророк, став місто клясти.
За всі гріхи і всі провини,
за малість, зрадність і підлоту,
за злочини, що повне ними
кубло презирства і голоти.
Тоді розпутники і гарпагони
покутних псалмів заспівали,
і калібани били в дзвони,
й гетери, мов кобили, ржали.
Мерзенні, сороміцькі, мертві
люїзи з ліжок виходили,
й сарданапалів гордих жертви
червоні язики гострили.
Мов стріл дванадцять з неба пращі,
вітрів дванадцять шле додолу,
й Земля розкрила зворів пащі,
й розбите в кусні Сонця коло.
Гримить підземний лоскіт здаля,
вдаряє в мури буря дзвонів,
і місто котиться в провалля
під лопіт крил і мегафонів.
4 січня 1936
КОЛИСКОВА
Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,
лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!”
Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!”
Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!”
Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.
Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
розквітлих квіттям снів дитячих,
і не бачили, не знали люди, коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.
КОЛОДІЙСТВО
Вже сонця колесо збиває стельмах,
ще обруча – до осі полум’яної!
Цим возом їхатиме завтра Зельман,
ключар і староста гульби весняної.
Відносить стельмах сонце ковалеві:
– Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,
щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева
весні трояндній й осені оайстреній!
КОНЦЕРТ З МЕРКУРІЯ
Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
На голови міщан злітають зорі, наче листя,
у скорчах болю і багатства людський вир заснув.
Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.
На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.
Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,
холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.
Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,
старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.
В радіостанції натхненний спікер накладає
на ночі грамофон холодний місяця кружок.
20 травня 1935
КОВЗАНИ
Гей, тріскає кріпка, бадьора зимова погода,
на лижвах грає блиск, мов на ножів сталевім вістрі,
веселість лускає в лискучих, льодових городах.
Гей, крешуть наші ковзани із льоду срібні іскри.
Праворуч, навпрямки, ліворуч, поруч себе, гей!
Навприсядки, навсидячки, навстоячки, навтіки,
сріблястий сміх, іскристий біг, барвистий ніг трохей.