Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
червоного майдану, де стрічаєм
ізнов на гривах куряв дні. О люба,
браслетом сонця ранок нас вінчає.
СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ
Це правда: кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші багряніш від рож
горять у пам'яті на плитах незатертих.
Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
кохались у суворості, як ми у гулях,
і ваші очі сяли вічністю, коли
у серці, мов зоря, застрягла біла куля.
Грудень 1934
СМЕРТЬ ГЕТЕ
Відчини, мій Фрідріху, вікно,
хай погляну на широкий світ.
Бачу чорне незбагненне дно,
а над ним золототканну сіть.
Привиди кружляють наді мною,
постаті, що їх колись творив.
Прилітають з правдою сумною,
що останній буде цей мій зрив.
Березневе запашне повітря,
навкруги весни передчуття.
А для мене гострить срібне вістря
смерть і скоро перетне життя.
Вийди на хвилину, Екермане,
на момент лиши мене самого,
хай душа із вічністю зістане,
щоб полагодити справи з богом.
Чую призов із землі, від споду,
чую подих вічності глибокий,
чую з-за вікна холодний подув,
льодові, скляні, драпіжні кроки.
Вже приходить срібна смерть до мене,
вже стає навшпиньки за дверми.
Серце з жаху стукає шалене:
що є там? Навіщо світ німий?
Друже мій, навіщо ти мовчиш?
Парка нитку розірве прожогом.
Вже не потішай мене, залиш!
Хочу поладнати справи з богом.
Все моє життя – одне змагання
за найвищу, повну досконалість.
Фавста мрія та мета остання:
в “панта рей” знайти єдину сталість.
Все моє життя – одне змагання
за гармонію людини й бога.
в осені мого життя й зарання
я все чув, що людська правда вбога.
Кожний день для мене був щаблем
до нових, до невідомих тайн.
Вічно таємниць горіх гризем,
вічно є для нас таємний Райн.
Кожний день для мене був щаблем
що веде в найвище недосяжне.
Вічно в незбагненне ми пливем,
лиш воно для нас є вічно важне.
Я творив з життя великий міт,
я шукав тебе, о божественна казко.
Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,
все-таки вмирати важко.
Аж пізнав я таємницю міту,
де в Європу перша йде дорога,
вивчився я в грецьких майстрів заповіту,
як людина може сотворити бога.
Аж тоді дійшов я до мети
та здобув заклятий казки край,
аж тоді заграв огонь святий.
Я сказав хвилині: “Все тривай!”
А тепер пануй над мною, смерті владо,
та не цілого мене захопиш,
я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,
я лишуся – тайним радником Європи.
31 березня – 2 травня 1932
СРІБНІ САНИ
Не мусили писати віршів,
спокійний мати день, спокійну ніч.
Віднині смак вина мені погіршав,
світ помутнів довкола віч.
Не знаєте страждань поета,
для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,
кожна хвиля має гостроту стилета,
переслідують і гонять ненаписані вірші.
Галки, ворони, гави
лопочуть крилами в ночах і днях.
Рахманна лента слави
за серця не заплатить жах.
Галки, ворони, гави
клюють усі гадки в сувоях втоми,
в божевільнім гоні, без угаву
їдуть серцем сріблястими саньми.
Дуднить, гуде земля,
лящать і свищуть батоги.
О кругойдучий шлях,
клятьба моєї снаги.
Зайві, зайві остроги.
Трійка диких бігунів
гуляє й гризе остроги,
бере під ноги місяця пів.
Курява срібним клубом
топтаний сніг несе.
З рушниці гримнули їм в зуби,
хай щезнуть, пропадуть на все.
А може, ні… Думки несталі.
Нехай стрілою грудь пробита,
нехай торощать далі
мене їх золоті копита.
СУРМИ ОСТАННЬОГО ДНЯ
Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.
Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.
Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,
примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?
1 травня 1936
СУТІНЬ
Долоні сну в весінніх сінях
лягли на струн прощальнім шумі.
В твоїх очах блакитна сутінь.
Не дно кларнета – дно задуми!
Мов зустрічі давно забуті,
подертий шовк твоїх левконій.
Мембрана пам’яті найтонша,
не пропустивши світла, дзвонить.
Навіщо, сестро,
навіщо пестиш тіні тіней?
Закрижаніле соло сонця
мов дно музики
ув оркестрі,
що грає в сну блакитних сінях.
ТРИ СТРОФИ З ЗАПИСНИКА
Мов птах, співає телефонна трубка,
мов чорний птах в ліщині срібній дроту.
Коли покине друг і зрадить любка,
що вибереш: зненавість чи скорботу?
О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!
Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.
Життя нам юний захват відбирає,
мов скнара, заздрий на своє багатство.
Вже вмієш зорі на слова міняти,
вже висловиш вогонь душі страдальний -
наприкінці на досвід став багатий:
життя трудне мистецтво ненавчальне.
ТРОЯНДИ
Пора троянд спізнилась, сестро,
так довго ждали, аж приходить.
На милі сонця, світла верстви
розміряно і землі й води.
Хоча це світло надто кволе,