хоч надто рано й сніг упертий,
ощадне сонце й зелень гола,
все ж день рясний на чар нестертий.
В крові з троянд умивши руки,
під горлиць воркування перше
ідем, далека, поміж буки,
зоря з зорею й серце з серцем.
ТЮЛЬПАНИ
Червоне золото тюльпанів
на сірім сонці – танці з лика
і механічний сад мелодій,
де в чорних дисках спить музика.
Металу в’язень – людський голос
засуджений в кружок порожній,
і світу в’язень – людське серце
цього збагнути неспроможне.
Крізь сірий шовк – безбарв’я сіре
червоне золото тюльпанів.
Цвісти, горіти й проминати,
лишати все, йдучи в незнане!
ТЮЛЬПАНИ ДВА…
Тюльпани два, мов ти зо мною,
на двох краях життя пустелі
даремне кличуть, лиш водою
йдуть світла золоті тунелі.
Червоне полум’я двох квітів
крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
Так родяться мистецтво й міти
із туги за далеким, вищим…
За кращим, більшим, за незнаним,
що підняло б над світу низом.
Два райські птахи – два тюльпани -
карає ніч за мрії безум.
Червоне полум’я двох квітів
просвітлює сіряву сутінь,
червоне полум’я тюльпанів -
цвісти, горіти, проминути.
УРИВОК
Боюсь згасити світло лампи,
бо може стати ще страшніш,
і ніч, розкладена на ямби,
у серце вбилась, наче ніж.
Ніяк заснути! Кличуть півні,
годинник б’є, і місяць лине.
Мій сон, мій голос неспокійний
в моїй трагічній Батьківщині.
ВІЩИЙ ДУБ
Сніг зеленіє в світлі ночі,
сніг блакитніє в світлі дня.
Цей дуб – то дерево пророче,
корява ліра з його пня.
Сніг попеліє в сірий вечір,
щоранку у вогнях цвіте.
Із рани сонця кровотечі
б’ють в царство снігу золоте.
Лиш дуб один крізь біле море,
дельфін рослинний, вдаль пливе
і лірою сніг-саван поре,
віщуючи життя живе.
ВЕРБЕЛЬ
Ось бубон ранку – кругле сонце
до маршу будить вояків.
Лопочуть верблі по казармах,
весна тріпочеться, мов спів,
весна тріпочеться, мов птах,
у клітці сірих коридорів,
і день накреслює свій шлях
на мапі неба.
Гаснуть зорі,
мов очі втомлених коханок.
Ось кленів ряд в стобарвній зливі.
Весни пожежа підпалила ранок -
і знову день окрилений,
і знову день п’янливий.
Вітри на кленах грають,
мов на мідних трубах,
вітри світанку сурмачі.
Дівчатам млосно, болісно і любо,
в обіймах мліють, ячучи.
Пробудяться, розкриють тьмяні очі,
почувши верблі, верблі вояків.
Це верблі весняні, це верблі у маршрут,
та серце схвилював цей спів,
нагадуючи верблі смерті.
Слова коханців юних і палких,
слова, мов гроші, пристрастю протерті,
німіють.
Все ж таки
життя кипучого нікому не зв’язати!
І кидає весна слова команди,
прикази радісні й крилаті
нестримних перемог, осяяних оман.
Стоїть казарма чорним кубом,
дуднить під кроками майдан,
і ранок б’є у сонця бубон…
22 лютого 1935
Вірші
Весна
Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.
На шляху
Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць вкручу, мов у кишеню гріш старий.
Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
Назустріч
Росте хлоп’я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять.
Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.
Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні.
Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.
ВЕСНЯНА НІЧ
Настурцій ніч і ніч конвалій
Пливе музика радієва.
В саду тривожний жду – ніч палить -
тебе, далека зоре, Єво!
Карузо ночі – тенор місяць
у скриньці радієвій кличе.
Для наших дум замало місця,
кохання вічна таємнице!
І для сердець замало світла,
землі замало і п'яніння!
Вітри ранкові, наче мітли,
з стежок змітають ніч весінню
ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
Написана єдина істина: рости!..
Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!
Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини -
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине…
Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,