На це неважко відповісти. Досить поглянути на календар.
20 травня 1952 року, тобто місяць тому, підписано так звану загальну угоду про союз між США, Англією, Францією та Західною Німеччиною.
Англійці, американці й французи, підписавши цю угоду, вголос сказали “Б”. Що ж до “А”, то його вони сказали напівголосно чотири роки тому, провокаційно ввівши 1948 року західнонімецьку марку в Західному Берліні. Сподівалися, що це порушить грошовий обіг у Східній Німеччині і підірве її економічну відбудову. Надії ці не справдилися. Одначе рейхсмарка справді провела демаркаційну лінію поміж Сходом і Заходом, що й стало початком фактичного поділу Німеччини.
Тепер, 1952 року, навколо боннської угоди розгорнулася запекла політична боротьба. Кожен документ, що свідчить, наскільки небезпечна неофашистська Західна Німеччина, аж надто важить у цій боротьбі.
По війні Вінета—три опинилася на радянській території. Ось чому виникла спішна потреба забрати з Вінети секретний архів або, в крайньому разі, знищити його.
З датою — 1952 рік — пов’язано безліч найрізноманітніших здогадів.
Восени в США вибирають президента. Один із кандидатів — генерал Ейзенхауер. Чи немає в таємному архіві Цвішена документів, що компрометують генерала?
Цвішен, судячи з усього, був спритна бестія. Він міг приберегти на чорний день якісь вельми важливі і небезпечні викривальні документи.
У всякім разі, “Летючий Голландець”, без сумніву, опинився в самому центрі таємних політичних та воєнно-стратегічних інтриг того часу. Можливо, декотрі з цих інтриг ще не скінчилися і ниточки від них протяглися і в наші дні?..
Генерал нетерпляче дивиться на телефони, потім у вікно. Бруднувата каламуть гойдається поміж брандмауерами. Крізь шибки слабо долинає деренчання ринв.
“І це липень! — міркує генерал. — Ну й літо! Не повітря, а квашня якась. Навпіл з водою. Ніби сидиш десь на дні моря й визираєш з-за водоростей…”
Для Грибова це також була виснажлива, безсонна ніч.
Він досить обізнаний з перебігом подій, хоч усі керівні підойми зосереджені тепер у руках прикордонників.
Професор здогадується про те, що лейтенант Ласти-коїв чатує ворога в шхерах. Може, саме в цю мить порушник виринув і поєдинок уже почався?
Грибов підсів до столу. Це єдиний спосіб, давній і випробуваний, утамувати хвилювання.
Та сьогодні не хочеться длубатися в цифірі.
Опріч логіки цифр, у перебігу подій є ще і неухильна логіка розвитку характерів. Хоч як підступайся до війни, навіть з нудним арифмометром у руках, справа, зрештою, зводиться до людей, тільки до людей.
Із шухляди письмового стола Грибов виймає пожовтілу, надірвану по краях і на згинах газету. Це “Дойче Цейтунг” від 2 липня 1940 року, число, в якому вміщено фотознімок Цвішена, коли йому вручають лицарський Залізний хрест.
Пильно вдивляється Грибов в обличчя свого ворога, намагаючись до кінця зрозуміти цю людину.
Цвішен сфотографований у профіль. Шкода. В обрисах профілю відбиті характер, воля… Визначити, чи розумна людина, легше, коли обличчя повернене в анфас.
Але й так видно, що Цвішен хитрий, як дідько.
Чоло в нього ледь спадисте, із залисинами. Ніс довгий, рівний, здається, навіть трохи роздвоєний на кінці.
Зарозумілості на обличчі щойно нагородженого лицаря Залізного хреста немає. Ніби він навіть чогось невдоволений. Усмішка Гітлера, в усякому разі, гречніша, майже солодка.
Професор вертить під лампою газету, пробуючи з різних ракурсів поглянути на командира “Летючого Голландця”.
Еге ж! Дуже дивне обличчя! Ніби окреслене одним гострим, швидким, без відриву руки, розчерком. Хочеться домалювати його в уяві.
Зусиллям волі Грибов нарешті повернув це обличчя в анфас, змусив Цвішена підвести важкі зморшкуваті повіки. Погляд з-під них, без сумніву, владний і водночас трохи скісний, ухильний.
Командир “Летючого Голландця” і на знімку не дивиться в обличчя своєму фюрерові.
Цвішен і Гітлер стоять один навпроти одного, трохи схилившись в напівпоклоні. Потиск рук! Обидва позують перед фотографом. Але Гітлер позує більше. Він позує з насолодою. Цвішен явно робить це вимушено.
У кожному характері, видно, є своє “але”. Це не обов’язково святенність, прикид, лицемірство. “Але” може бути зовсім манісіньким, непомітним. Проте воно здатне стати потворним і великим, як тінь, відкинута на стіну, коли джерело світла поставити на підлогу, біля ніг.
Яке ж “але” в характері командира “Летючого Голландця”?
І що це означає — Вінета?
Професор зводить очі на карту світу.
Завжди заспокоює його вигляд всесвітнього океану, гама синіх холоднуватих відтінків — на великих глибинах дуже синьо, на мілинах та вздовж берегів блакитнувато-сіро.
Грибов з гідністю може сказати про себе так, як говорив славетний військовий штурман, небіжчик контр-адмірал Дмитрієв: “Життя згадується, коли дивишся на карту світу”.
Був час, коли чуйний співбесідник відчував щось прикре в цій фразі, схоплював смутні нотки, старанно приховувані. Згадується! Життя проминуло і згадується…
Але тепер не так.
Спогади знадобилися. Наче транспортир, накладає їх Грибов на карту, відновлюючи шлях “Летючого Голландця” по морях та океанах.
Одного тільки не пригадає й досі: де, в якім порту, під якими широтами чув він про дивну назву “Вінета?”
Думка поквапом оббігла земну кулю. Венеція, Венета, Венесуела… Не те, ні!
Довго зовсім нерухомо сидить Грибов перед картою світу.
Асоціації народжуються і зникають. Чим вільніше, без силування, постають, тим вони яскравіші, несподіваніші.
Так пригадують забуте слово. Не варто напружувати пам’ять, квапитися, хвилюватися. Треба немовби відвернутися, вдати, що це не має для вас значення. А підсвідомий асоціативний механізм тим часом робитиме свою справу — і раптом подасть нагору забуте слово!
Ну звичайно ж: Гейне, його “Північне море”!
Поет говорить там про казкове середньовічне місто, що опустилося з усіма мешканцями на дно моря. Ясної години, за переказами, рибалки навіть чують з води приглушений гук дзвонів.
Вінету в шхерах, напевне, споруджено одною з перших, і вона — під водою.
А втім, це зовсім не відкриття для Грибова, особливо після недавніх пригод на кордоні. Уточнено сенс умовної назви, тільки й усього!
Річ у тім, чи дістався Цвішен до свого підводного пристановища в шхерах.
Як щур, кидався він на Балтиці в квітні 1945 року. Всі шпарини позатулювано клоччям і товченим склом. ІІіллау в полум’ї. Данціг втрачено. Нільський канал у Бельти замкнено. Певно, була можливість інтернуватися в Швеції. Але це означало б викрити себе.
Єдиний шлях — на схід, у район шхер, де радянські війська.
Припустімо, “Летючий” дістався до Вінети. Чи вибрався він з неї?
Ця ділянка шхер уже була радянська. Шастати тут, навіть уночі, навіть під водою, з кожним днем ставало важче, небезпечніше.
І навряд чи збирався Цвішен довго вилежуватися в своїм лігві.
Він був людина наважлива. Пасивно ждати загибелі? Пі, це не в його характері!
Він повідомляв у своїй, мабуть, останній радіограмі, що ладен потопити підводний човен. Із шхер вибирався б уже суходолом.
Що ж він вчинив, у такому разі, з секретними документами?
Найважливіші, мабуть, прихопив би з собою. Але їх, певно, була забагато. Спалити? Шкода. Та й часу для нього, треба думати, не було.
Отже, документи лишилися в потопленому “Летючому Голландці”?..
Одначе Цвішен у квітні 1945 року міг і не пробитися в шхери.
На шляху були мінні загороди, радянські “морські мисливці”, сторожові й торпедні катери. Цвішен міг потонути.
А Балтійське море хоч і не глибоке, однак просторе. Знайти в нім підводний човен, не знаючи координатів його затоплення, видасться практично неможливим.
Та коли човен потонув, то всі документи, що були в ньому, розчинилися в Балтійському морі.