Наближаючись до острова, “Летючий Голландець” подавав якийсь сигнал, “півняче слово”, за яким обслуга Вінети вмикала “світну доріжку”, а також провідний кабель, прокладений на дні.
Орієнтуючись за вішками, човен входив у зону дії кабеля, занурювався і, посуваючися пильно вздовж нього, повільно втягувався в пащу величезного грота. Там виринав і пришвартовувався біля пірса.
Напевне, у Вінеті були й інші засоби, що забезпечували вхід і вихід підводного човна. Досі, однак, пощастило знайти лише кабель.
Виявилося, що стрімкі сходини розташовані всередині шахтного стовбура. Ними опускали громіздкі вантажі. На відміну од аварійного лючка стовбур відчинявся за допомогою механізмів, що приводилися в дію електромоторами.
Навіть після дуже поверхового огляду було ясно, що Вінета в шхерах не пара Вінеті в Піллау. Це фундаментальна, спеціально обладнана стоянка, розрахована на тривале в ній перебування.
Було “заплановано” і кінець Вінети.
У гроті знайшли чимало вибухівки, рівномірно розподіленої під пірсом, поміж його палями. Досить було ввімкнути пристрій для вибуху, щоб Вінета—три перестала існувати. Склепіння завалилося б і поховало таємницю під уламками.
Чому ж Вінету не висаджено в повітря? Забути про неї не могли. Виходить, приховували про всяк випадок — сподіваючись нової війни?
Прикордонники постояли недовго над тим, що Бугров і Кузьома виволокли з дна Вінети. Видовисько було не з приємних. Смерть взагалі виглядає непривабливо, а надто нагла, ґвалтовна смерть. Від чотирьох трупів, що лежали в ряд на пірсі, лишилися тільки кістяки та шмаття одягу, мабуть, комбінезонів.
— Хто-небудь з команди “Летючого Голландця”?
— Навряд. Швидше обслуга Вінети. Певно, механіки, монтери.
— Хто ж їх так? Цвішен?
Комдив досадливо знизав плечима. Він присів навпочіпки і заглянув під причал, де між палями колихалася чорнильно-чорна вода. Подив на його обличчі заступило розчарування.
— Чотири мертвяки і порожній пірс, — пробурмотів він крізь зуби. — І більше ніяких слідів “Летючого Голландця”.
— А футляр? — похопився Олександр. — Футляр ще не знайшли?
Футляр видобули з-під паль пірса, куди підводні плавці заштовхали його під час поєдинку, “піддаючи”, як м’яч, ногами.
Комдив повільно відгвинтив кришку. Всередині було щось схоже на туго скручену пружину.
— Обережніше, товаришу комдив! Ще бабахне!
— Ні! Не міна! — втрутився Олександр. — Порушник відкривав, я бачив.
— Однаково виходьте з цим на світло! Тут темнувато.
Прямовисним лазом всі поспішно вибралися нагору. Олександр сподівався побачити у футлярі сувій, лист — знайшли ж у Балтійську лист, — або записку, рапорт, подібний до перехопленого свого часу Шубіним.
Та дійсність перевищила всі сподіванки. Це була магнітофонна плівка, незвичайна, дуже тонка і тверда, як дріт.
— Ого! Та тут метрів двадцять набереться, не менше! — здивовано вигукнув комдив, обережно розпростуючи плівку.
Порушник, сидячи під стіною, звів голову. В нього було невиразне обличчя, химерно загострене вперед. Вік непевний — від тридцяти до п’ятдесяти, брови й волосся зовсім білі.
— За кожен метр мені дали б п’ятсот доларів! — хрипко сказав він по-німецькому. — Двадцять метрів — десять тисяч доларів. І це ще дешево, як я тепер розумію. Можна було, повернувшись, заправити вдвічі дорожче, і вони б заплатили мені.
Ті з прикордонників, хто знали німецьку мову, з подивом переглянулися. Збожеволів він, чи що? Белькоче про повернення, про долари…
Порушник, не зводячи погляду, дивився на протилежний берег, оповитий ранковим рожевим серпанком. Шкіра на його обличчі раптом напнулася, як на бубні, щось заклекотіло в горлі.
— Уявляю, як його зараз судомить, цього недоторку! — несподівано виразно сказав він. — Йому не подарують стількох провалів, я знаю. З нього злуплять три шкіри за ці провали. А він так боїться, коли до нього доторкаються!
— Хто?
— О! Один маця, кабінетний діяч.
Порушник якось дерев’яно, напружено зареготав. Дуже лихі люди не вміють сміятися.
І потім уже до самого Ленінграда він не розтулив губів…
Зате куди промовистішим був запис на плівці, видобутий з футляра.
Це, власне кажучи, було донесення, причому надсекретне. Грибов, ознайомившись з ним, схарактеризував його так: “Донос із могили”.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ДОНОС ІЗ МОГИЛИ
(“Фюрера на борт не брати!”)
Шамотня, шипіння, ніби змії клубочаться, повільно виповзаючи з кубла. Потім шепіт, ледве чутний вельми натужний:
“Штурмбанфюрере! Сьогодні, двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, надсилаю вам позачергове донесення, яке насмілююся вважати найвидатнішим своїм службовим успіхом. Мені пощастило спонукати до відвертості самого командира! Нарешті я добився його довіри.
Я, на жаль, не зумів пронести в його каюту портативний магнітофон, яким ви наділили мене тиждень тому. Вістовий, як на те, весь час крутився біля мене.
Але я поспішаю зразу ж відновити розмову в пам’яті — в усій її послідовності і якнайдокладніше.
Лежу на койці в своїй каюті-загородці — я в ній сам, натягнув ковдру на голову, тримаю магнітофон біля уст, як ви радили.
Наш човен — на грунті. Чекаємо ночі, щоб промкнутися в шхери і заховатися у Вінеті—три.
Маю ще близько години…
Штумбанфюрере! Йдеться про життя фюрера! Капітан другого рангу Гергардт фон Цвішен готує зраду.
Він не прийде на виклик, переданий з канцелярії фюрера, за умовним сигналом: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен!”
У попередньому донесенні, посланому через гінця з Піллау, я висловив свої підозри щодо цього. Тепер вони ствердилися.
Ось як це сталося.
Невдовзі після того, як човен ліг на грунт, командир викликав мене і запропонував повечеряти з ним.
— Заманулося, знаєте, побазікати, — недбало пояснив він. — Поговорити по щирості.
— Зі мною?
— Це вас дивує? Таж ви лікар. А лікарі, як сповідники, неодмінно повинні хоронити таємниці своїх пацієнтів. Правда ж? Ви добре зберігаєте довірені вам таємниці?
Він подивився на мене, за звичаєм схиливши голову набік.
— О, як могила, пане капітан другого рангу!
— Ви маєте рацію. Таємницю найліпше ховає могила. Але прошу до столу!
Ми посідали один навпроти одного.
— Уявіть, що ми в купе поїзда, випадкові подорожани. За дві—три години один з нас зійде на проміжній станції. Припустімо, першим зійдете ви. Нова зустріч виключена. Тому дозволю собі бути цілком відвертим. Отже, за відвертість!
Я не поспішав з навідними питаннями, хоча всередині в мене все кипіло й тіпалося від нетерплячки. Попереду було ще доволі часу — дві—три години до виплиття!
Командир сам стрімголов кинувся навстріч небезпеці. Він був незвичайно балакучий того вечора — немов прагнув надолужити довголітню мовчанку.
Він сказав:
— Іноді — майже непоборно — надить розповідати про себе.
— Еге ж?
— Бачте, я відомий занадто вузькому колові людей. Військові історики напишуть про Прієна й Гугенбергера. Про мене не напишуть ніколи. Про таких, як я, не пишуть. “Найсуворіша державна таємниця”,— такий девіз на моєму щиті!
— А славетний Лоуренс?
— О! Цей сам зчиняв галас навколо себе. Метке перо, згоден! У всьому іншому — позер і дилетант. Справжній розвідник має жити і померти невідомим. Та я не нарікаю.
Він розгорнув серветку.
— Газетярі протуркотіли вуха про Прієна й Гугенбер гера. А що вчинили Прієн та Гугенбергер? Потопили кілька кораблів? Ф-фа! Я зробив незмірно більше. Я без упину підганяв війну! Не давав вогню загасати ні на мить! Ті ж Прієн і Гугенбергер давно вже сиділи б на березі і одержували половину пенсії, якби не я. І все-таки це дрібниця порівняно з тим… Однак я забігаю вперед. Мені, пане лікар, нема чого заздрити якимось там Прієнам. Я навіть не заздрив Канарісу, хоч він — адмірал, а я — тільки капітан другого рангу. Краще бути живим капітаном другого рангу, ніж мертвим адміралом.