Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.
— Та мій час ще не минув, — додав незрозуміло.
— Авжеж, — промовив я, підливаючи масла в огонь. — З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!
— Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.
— Але їх уже немає.
— Ну, то хоча погляньте на них ззаду. Майже всі вони були чужоземці, завважте! Чи принаймні вдавали з себе чужинців. За проїзд ці добродії, звісно, не платили. Зате кожен з них полишав на борту човна щось далеко цінніше за гроші — шматочок таємниці… Ні, так не можна, лікарю. Хоч пригубте келих! Ви повинні випити за наших пасажирів, поки я розповідаю про них. За помин чи за здоров’я, не має значення. Вони були такі розмаїті. Соціальне становище — від офіціанта до короля або Великого Муфтія. Колір шкіри — дуже строкатий. Пам’ятаєте трьох вельми ввічливих “жовтеньких” — це були наші “жовтенькі”, — якими Рудольф “вистрілив” у море поблизу Венесуели?
— Вони скидалися на офіціантів.
— Але що вони мали робити у Венесуелі?
— Не знаю.
— Пробратися в розташований там японський диверсійний центр і паралізувати його.
— Навіщо?
— Готувалося висадити шлюзи на Панамському каналі. Японці, якщо б напали на США, хотіли відрізати американський Атлантичний флот від Тихого океану. Але нам, німцям, руйнувати канал було ні до чого.
— Надто зросла б могутність японців?
— Не лише це. Що б ми робили, якби Гітлер затвердив південний план вторгнення до США? Порядок вторгнення, до вашого відома, був такий. Висадка наших ударних есесівських частин у Бразілії. Створення стотисячної армії бразільців, аргентінців тощо, — на міцній основі з фольксдойче (багато що вже було підготовлено). Потім тріумфальний марш на північ під стягом свастики. А далі? Канал перепиняв шлях. Разом із шлюзами було б висаджено і мости.
— Навести переправи!
— Але ж це набагато б уповільнило наш наступ. Фюрер гадав упоратися з США протягом двох тижнів. Ось чому я припровадив цих “жовтеньких” у Венесуелу.
— І вони виконали завдання?
— Ви ж бачите. Канал уцілів.
— І все-таки я б не зміг присилувати себе їсти з “жовтими” за одним столом.
— За званням кожен з них був старший за вас. Ну, гаразд! А візьміть білого пасажира — майора Відкуна. Яка виправка! Був усього лиш норвежець, але, коли дивитися здалеку, особливо в спину, можна було подумати, що це справжній німець, офіцер прусської школи.
— Еге ж, майор тримався з гідністю.
— Кажуть, коли його тягли страчувати, він розгубив цю гідність. Ну та грець з ним! Чи краще, мир прахові його! У той рейс він був понурий. Можливо, його непокоїло передчуття. А вас ніколи не бентежать передчуття?.. Хоча що це я? Чого б це їм бентежити вас? Так отож про пасажирів. Майор був, звісно, не найкращий з них. Хто був він, зрештою? Глава маленької окраїнної держави, до того ж припроваджений туди на борту “Летючого Голландця”! Нашим пасажиром, лікарю, могла бути персона значніша, миропомазана персона! — Він багатозначно помахав вказівним пальцем. — Авжеж, справжній, високоякісний, офіційно миропомазаний король! Угадайте: хто?
Я задумався.
— У наш час вибір королів невеликий, — сказав я.
— Колишній король. За нерівний шлюб розжалуваний у герцоги.
— А! Я знаю! Дружина — американка, тричі розлучена?
— Правильно. Едуард Восьмий! Йому поставили умову: дружина чи трон. Він обрав дружину. Та потім, треба гадати, стало шкода трону. І дружина, мабуть, поїдом їла день і ніч. Вона мільйонерша. А якій американській мільйонерші не кортить, хоча б недовго, побути королевою? Я мав прихопити цю парочку в Кадіксі.
— Хто ж завадив їх прихопити?
— Росія. Усе та ж Росія. Коли б не Росія, американська мільйонерша коронувала б у Вестмінстерському абатстві.
— Англійців це, либонь, здивувало б.
— Їх здивувало б не тільки це. Одного похмурого ранку прокинулися б у новому, прекрасно обладнаному для них рейхскомісаріаті. А втім, титул Едуардові залишили б. Але план зірвався через Росію.
— Через Росію? Як?
— Дюнкерк. Англійці оспівують Дюнкерк як зразок своєї організованості. Звичайно, їхній флот попрацював на совість. Але вони не винесли б ніг, якби не було росіян.
— Даруйте, у сороковому році ми ще не воювали з росіянами!
— І все-таки саме вони допомогли англійцям у Дюнкерку. Росія існувала, ось що важливо! Штандартенфюрер Зікс докладно розповідав мені про це. А він обізнана людина. В кишені в нього було призначення на посаду коменданта Лондона. Ви пам’ятаєте, що під Дюнкерком англійський експедиційний корпус зіпхнули у воду? Шлях на Англію було відкрито. І раптом рух танкових колон до Ла-Маншу зупинився! Чому? Зікс у розпачі. Фюрер начебто сказав при ньому: “Я в становищі стрільця, що має в рушниці тільки один патрон”. І, звичайно, патрон треба було приберегти для Росії.
Я вдав, що вельми здивований.
— Ні, пане лікар, ви безнадійні. Навіть наприкінці… наприкінці війни, хотів я сказати, ви не навчитеся мислити глобальними категоріями. Врахуйте: поразка Англії і розвал її імперії були б на руку США, а також Японії. За нашою спиною вони підібрали б уламки. А нам після Англії довелося б ще морочитися з Росією. Інша річ, якби спершу було завойовано Росію. До речі, через рік бідолаху Зікса призначили комендантом Москви. Певно, хотіли компенсувати за Лондон. Але і з Москвою не вийшло. Весела репутація, правда ж? Двічі не відбувся комендант!
Командир посміхнувся.
— Та й нам не пофортунило. Ми позбулися товариства екс-короля. Він порозважав би нас. Кажуть: у діда вдався. Такий самий гульвіса і балясник.
— Нас доволі звеселяв американець — гравець у покер. Той, кого ми возили в шхери. Його наказано було звати паном радником.
— Ви лихопомні. Радник обігравав вас у покер?
— Не тільки мене. Був якийсь двожильний. Удень без перепочинку грав у карти, ночами радився з цими заклопотаними фіннами. Що їх так непокоїло?
— Пане лікар, від вас у мене більше немає секретів. Радникові не вдалося обіграти фіннів! Вони радилися щодо так званого доларового натиску.
— Натиску?
— Ну, ви ж пам’ятаєте весняну ситуацію тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Англійці та американці готували вторгнення в Північну Францію. Звичайно, їм хотілося якнайдовше не пускати до Європи росіян, притримати їх біля Карельського валу, поки самі вони перелізатимуть через Атлантичний. Система важків, розумієте? Атлантичний та Карельський вали — на різних кінцях важеля. Піднявся один кінець, опустився другий.
— Але при чому тут долари?
— Е-е, це давня історія. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року американські військові фірми постачали фіннам зброю. В кредит. Сума боргу, кінець кінцем, досягла близько десяти мільйонів доларів. Янкі не квапили з виплатою. Але через п’ять років, напередодні вторгнення в Північну Францію, ми припровадили в шхери цього веселуна — гравця в покер. Янкі ж не воювали з Фінляндією. Вони не могли настрахати її бомбами. Зате могли подати до виплати векселі. Що й було зроблено на наших очах і з нашою допомогою.
— Гравець у покер зажадав од фіннів: або воюйте, або платіть?
— Щось на зразок цього. Здиристий, бачте, кредиторі
— Я збагнув. Нам це було на руку: зберегти Фінляндію проти Росії. Проте фінни все-таки вийшли з війни — незважаючи на зусилля гравця в покер. До деякої міри я радий цьому. Він надто часто блефував. І взагалі дратував. Був галасливий, безцеремонний, самовдоволений. Типовий ділок янкі. Чи не дуже типовий? Я непевно мовчав.
— Він міг блефувати не тільки в покер, — сказав командир. — Уявіть на мить, що це був німець, який лише вдавав американця.