Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.
Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої — для заправки пальним, і тоді…
Мій фюрере! Звертаюся безпосередньо до вас! Це справа державної ваги, не терпить зволікання! Фон Цвішен не візьме вас на борт! Він пережде у шхерах, потім пробиватиметься без вас через Бельти і Каттегат до Атлантики. Він також відмовився виконати наказ про знищення особливо секретних документів, що можуть попасти до рук росіян або англійців та американців!
Фон Цвішен — державний злочинець! Він зламав присягу! Він на додачу обікрав вас, мій фюрере! Привласнив ваші геніальні накреслення на повоєнний період!
Він перечасує, щоб набити на них ціну, і продасть тому, хто більше заплатить. Він сам у цьому признався…
“Ідіть-но спати, лікарю!” — сказав він. І з якою гримасою сказав! Я б геть чисто відгриз йому трясучу голову, якби міг.
Мій фюрере! Вони поклали вбити мене! Пронюхали, що я стежу за ними, і ухвалили вбити. Ось чому фон Цвішен вивертався переді мною навиворіт. Я приречений.
Я збагнув це лише тепер. Збагнув ненароком.
О, я зрозумів, зрозумів! Так одверто можна говорити тільки з людиною, якій лишилося жити лічені хвилини. Нічого не встигне виказати, навіть якби хотіла!
Венцель уже походжає біля моєї каюти. А ось прийшов Курт. Він усівся за столом у кают-компанії. З-під ковдри я бачу його прищулені очі.
Коли ж вони ухвалили вирок? Учора? Сьогодні? За фронтових умов досить згоди трьох офіцерів, щоб скласти смертний вирок.
За кілька хвилин човен вирине. Мене потягнуть по трапу на палубу. У нас розстрілюють на палубі. Позаду несуть баластину. Мені накажуть іти на ніс не оглядаючись. Я знаю ритуал, я був при страті. І тепер усе це скоїться зі мною, боже мій! Але ж не можна вмерти так одразу! Я не встиг приготуватися. Треба звикнути до думки, що за кілька хвилин…
Проклятущі!
Однак вони не знають, що донесення записано й буде відіслано за призначенням — безпосередньо вам, мій фюрере! Фон Цвішен вважає мене вже мертвим? Ні! Поки я можу говорити, пане капітан другого рангу, я небезпечний! Хай трутизна подіє не одразу, але вона подіє, і вона смертельна.
Мій фюрере! Вбийте їх! Убийте!
Але тільки — повільно! Як адмірала Канаріса!
Покваптеся віддати наказ начальникові Вінети—першої. Хай він схопить їх одразу, як тільки човен прибуде і почне заправлятися пальним.
Але врахуйте: фон Цвішен хитрий, як тисяча відьом. Він може здогадатися про пастку за найнезначнішими прикметами. А його не можна випустити! Пошліть на пірс взвод, ні, краще роту автоматників, блокуйте з моря виходи з гавані.
Можна затопити човна тут же, біля причалу, — за допомогою авіації, але треба неодмінно допитати Цвішена перед стратою. Із застосуванням засобів третього ступеня!
Сподіваюся, штурмбанфюрер примусить фон Цвішена стати ще балакучішим, ніж він був зі мною. Правда ж, ви примусите, штурмбанфюрере?
Присягаюся перед лицем смерті, підтверджую правильність викладених фактів! Усі офіцери на нашому підводному човні — зрадники! Головний зрадник — фон Цвішен! Із стенографічною точністю я навів його висловлювання про фюрера, якого він називав при мені Гітлером та Адольфом. Він не збирається виконувати наказ про секретний архів. Крім того, у нього є родичі в Америці.
Зараз сховаю плівку до футляра.
Мій зв’язковий візьме його, коли човен пришвартується біля пірса у Вінеті. Потім футляр доставлять вам звичайним шляхом.
Усе! Курт підвівся з-за столу.
Убийте їх, мій фюрере!!!”
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
ДАВНЯ ТАЄМНА ЗБРОЯ
Двері за ним зачинилися. Олександр постояв на тротуарі, підвів голову, глибоко, з насолодою дихаючи.
Вересневе небо до щему синє. Просто душу роз’ятрює ця блакить. Та все п’єш її, п’єш — ковток за ковтком!
І воно — небо — дуже високе. Звичайно, не таке високе, яким буває в травні або червні. Тоді все повітря — це небо. Місто пройняте світлом і ніби зависло в ньому, ширяє над землею.
Простора Нева вже дихає осінньою прохолодою.
Почуття в Олександра таке, ніби він вибрався нарешті вгору із задухи підводного човна.
Щойно в управлінні йому дали змогу прослухати запис “доносу із могили”.
— Відгадка таємниці — нагорода хороброму, — піднесено сказав генерал.
Слухали понад годину. І це була нелегка година.
— Чи не зарано виписався з госпіталю? — Прощаючись, генерал занепокоєно зазирнув молодому прикордонникові в очі.
— Ні, я видужав, товаришу генерал.
Але, вийшовши з управління, Олександр ніяк не міг “роздихатися”. Голова гула, як сталь обшивки під ударами пневматичних келепів.
Хотілося б обмінятися з Грибовим враженнями, але професора вдома немає — Олександр телефонував йому з управління.
Як же згаяти решту дня?
Кіно? Стадіон?
Ривчун ревно запрошував Олександра на стадіон.
— Ми, самбісти, — казав він, — виступаємо о дев’ятнадцятій двадцять. Я, знаєш, трохи хвилююся. На кордоні чомусь не хвилююсь, а тут хвилююсь. Коли ти поруч, наче спокійніше. Ти ж щасливчик!
Олександр усміхнувся. Щасливчик! Ось і шубінське прізвисько успадкував. Смішно, звичайно, та все ж лестить.
Дев’ятнадцята година! Час ще є.
Він провів неуважним поглядом чайку, що перетнула Неву, майже черкаючись крилами об воду. Так ніби жебрак прудко прошкутильгав на милицях.
Дуже поволі, без мети, лейтенант рушив уздовж набережної, поринувши в свої думки.
Він думав про те, що батьки, навіть мертві, і далі йдуть поруч синів, дбайливо остерігаючи їх від усього лихого і заохочуючи до всього доброго. На плечі своєму майже фізично відчув зараз вагу руки — сильної і доброї…
О! Був би живий гвардії капітан-лейтенант, скільки б повідав йому сьогодні Олександр! Зрадивши свою теперішню поважну стриманість, знову обернувся б на балакучого захопленого юнгу, який, розповідаючи, нетерпляче заглядає в обличчя командирові, чекаючи схвалення.
А гвардії капітан-лейтенант дивувався б, вставляв репліки або заохочувально кивав головою, широко усміхаючись.
“Отже, радист імперської канцелярії виходив в ефір?” — спитав би він.
“Ми гадаємо, що так, товаришу гвардії капітан-лейтенант. В належний час і на умовленій хвилі…”
Над світом, що здригався від останніх залпів, журливо розлягалася пісенька гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”.
Відповіді з моря не було…
А Третій рейх уже тріщав скрізь. Крокви прогиналися. Поміст коливався під ногами.
У цьому місці розповіді капітан-лейтенант, певно, трохи посміявся б:
“Але лікар, лікар! Сам себе, виходить, перехитрив?”
Банькатий, з відстовбурченими вухами, донощик видавався у цій ситуації тим дурником в казки, що ревно плаче на весіллі і витанцьовує на похороні.
Його непокоїло здоров’я фюрера, коли тому лишалося жити лічені години.
Він викривав Цвішена, що прагнув сторгуватися з англійцями та американцями, але цим марили й там, нагорі: Герінг, Гіммлер, Деніц — усі, хто готувався замінити Гітлера.
Еге ж, лікар Гейнц одірвався від дійсності. Надто довго блукав у темряві.
А за політичну відсталість належала куля в потилицю.
“Мертвий писав мертвому!” — глибокодумно сказав би Шубін.
Певно, Гітлер уже не раз виймав з шухляди стола пістолет і задумливо роздивлявся його, приміряючись, як вкладатиме до рота, що так багато брехав довірливим німцям і всьому світові.
І Гіммлер, відриваючись од погаданок про змову з янкі, обережно мацав язиком зуба, у дуплі якого замість пломби була капсула з ціанистим калієм.