А ця смарагдово-зелена малахітова ваза — витвір уральських умільців, що старанно підбирали і наклеювали малахітові шматочки один до одного, щоб вийшов потрібний візерунок!
Так, праця! Самовіддана, задля мистецтва, отже, задля радості й щастя багатьох поколінь людей!
Дивіться-но, чудо XVIII століття — гобелен! Скільки зусиль вкладено в нього! Найздібніший майстер міг виткати за рік не більше одного метра такого килима. Протягом усього свого життя він створював тільки один—два гобелени.
Але ж праця людська і війна несумісні, вони суперечать одна одній! Страшенна безглуздість руйнації, пов’язаної з війною, постала особливо ясно перед Олександром в Ермітажі.
Як же так? Працювати все життя, недосипати ночей, поступово сліпнути над своєю роботою, створити, зрештою, шедевр — згусток сонячного сяйва, і тільки для того, щоб усе це за якусь частку секунди обернулося на попіл?..
А дівчина тим часом розповідала про блокаду, про те, як зберегли скарби Ермітажу від німецько-фашистських снарядів.
Багато чого було завчасно евакуйовано в глиб країни. Лід твори мистецтва подавали цілі состави, хоч кожен вагон був на обліку. А те, чого не встигли вивезти з міста, заховали в його підвалах.
І тут Люда побачила Олександра, що слухав її з такою ж увагою, як і інші.
Кров ударила дівчині в обличчя, гарячою хвилею залила шию, руки — вона зашарілася так, як це можуть тільки дуже світлі блондинки, спалахнула вся, наче сніп соломи на вітрі.
Олександр збентежено кашлянув. Ще подумає, що він прийшов до музею заради неї!
А вона, певно, так і зміркувала, бо її очі запроменіли ще яскравіше — просто заряхтіли, як дві зіроньки.
Коли екскурсія скінчилася, Олександр підійшов до дівчини.
— Доброго здоров’я! — сказав він трохи ніяково, а тому голосніше, ніж годилося б. — Ось де, виходить, ви осіли! В Ермітажі!
Вони вийшли на широкі мармурові сходи.
— У вас ще є екскурсії?
— Ні. Я скінчила роботу.
— Дозвольте, я трохи проведу вас?
— Добре. Тільки візьму плащ. Я швидко.
Олександр чекав, спершись ліктями на поручні сходів.
Це були високі, красиві сходи. Колись вони називалися посольськими, тому що в дні “найвищих” прийомів по їхніх мармурових східцях спроквола піднімалися й спускалися чужоземні дипломати, вилискуючи пластронами манишок або розшитими золотом мундирами.
Тепер сходами збігали юрмою екскурсанти.
Та ось на горішній площадці з’явилася Люда. Вона справді одяглася швидко, але сходила не поспішаючи. Темно-зелений плащ дуже личив їй. Волосся старанно зачесане.
Спускаючись, вона, не зводячи погляду, дивилася на Олександра. Він навіть злякався, що вона спіткнеться і впаде, і ступив їй назустріч.
Почувся веселий перестук каблучків. З бічних дверей вибігла зграйка дівчат. Щебечучи: “Людонько-Людусько, Людонько-Людусько!”,—вони обступили, завертіли свою супутницю, ніби причепурюючи, показуючи Олександрові з усіх боків. І кожна лукаво-грайливо, знизу догори, позирала на високого моряка.
Фр-р! І різнобарвна зграйка відлетіла так само зненацька, як і з’явилася.
Дівчина видавалася трохи збентеженою.
Взагалі Олександр не був дуже проникливий. Але тут на нього спало щось ніби натхнення.
Він збагнув: дівчину вперше в житті очікує після роботи хлопець, і подруги раді за неї.
Вони, так само поруч, поважно вийшли з Ермітажу.
І зупинилися, побачивши ніби віддзеркалення його багрецю й золота на протилежному березі Неви. Силует міста був забарвлений у червоні, блідо-рудуваті й фіалкові тони, чітко вирізняючись на тлі низьких жовтих хмар.
Люда, певно, порівняла б місто з казковим птахом Фенікс, що в яскравому пір’ї зводиться з тліючого попелища. Але Олександр був моряк. Йому уявлялося, що це ескадра. Вишикувавшись кільватером, вона пропливає перед ним. Він пізнавав окремі “кораблі” за їхніми характерними обрисами, за “щоглами”: шпилем Петропавловської фортеці, вежами мечеті, Ростральними колонами біля Військово-Морського музею. Ленінград повільно плив униз по річці — на вест.
Олександр перевів дух.
— Тіціана б сюди, — пробурмотів він. — Тіціан це, либонь, намалював би.
Люда поривчасто обернулася до свого супутника.
— Слухайте! — сказала вона. — Це дивовижно. Мені здається, що ми вже йшли так. Нева, по-моєму, теж була.
Олександр насупив чоло.
— Авжеж, щось нібито справді, — непевно погодився він, потім додав бадьоріше: — Але це буває, знаєте! Рефракція пам’яті! Психологам відомі такі випадки…
— Ах, психологам уже відомі, — розчаровано повагом промовила дівчина.
Вони минули Двірцевий міст.
— Ні, ми таки десь зустрічалися, — вперто сказала Люда. — Ще до театру. Якби я вірила в метампсихоз… Ви не можете мене пригадати?
Олександр похитав головою.
— Неодмінно постараюсь, — пообіцяв він. — Мені б частіше зустрічатися з вами для цього. Раз на рік замало, чи не здається вам?
— Ми бачилися ще на площадці трамвая, — з м’яким докором нагадала Люда. — Ви вже забули?
— Хіба я можу це забути? Ви тоді побажали мені талану!
— І допомогло?
— Еге ж. Велике спасибі.
— А в чому вам поталанило?
— О!.. В спортивних змаганнях! Я підводний плавець.
Люда помовчала.
— Мені, виходить, не можна знати. Я не буду. Але у вас рука в черезплічникові. Дуже болить?
— Дурниці. Забився об стінку басейну, коли стрибав… Ні, справді, Людочко, у вас легка рука!
Юнак і дівчина повільно йшли вздовж Неви.
Мідний вершник не звернув на них ніякої уваги. Він, як завжди, був зайнятий тим, що, сидячи на коні, хазяйським жестом простягав над майданом руку і зосереджено дивився поверх голів перехожих.
— Сьогодні якось дивно на душі, — признався Олександр.
— Поганий настрій?
— Навпаки, гарний. Та не було з ким поділити його. Він мимоволі наголосив на слові “було”.
— Розумію, — квапливо сказала Люда. — Якщо поділишся з ким-небудь горем, то зменшуєш його наполовину. А поділишся радістю — збільшиш її вдвічі.
— Ви кмітлива, — промурмотів Олександр вдячно. — Дуже правильно міркуєте. Ви розумієте мене з півслова.
— Кмітлива? А я не знаю, розумна я чи ні. Хіба той, хто прочитав багато книжок, уже розумний? Але я була під час блокади в Ленінграді.
— О! То ви знаєте, що таке життя.
Він сказав це — і замовк.
Йому спало на думку щось дивне. Він подумав, що є потаємний, незрозумілий навіть для Грибова смисл умовного сигналу “Ауфвідерзеен”, — Вікторія Павлівна називала його лейтмотивом “Летючого Голландця”.
“До побачення! До побачення! — повторювали Цвішен та його команда, йдучи в туман чи на дно. — Ми ще зустрінемося з вами. Ми повернемося!”
Але не можна було дозволити їм повернутися!
Ніколи не повинен виплисти цей корабель-привид, який віщує смерть багатьом людям, на топах своїх щогол несе жах і безум, немов ті бліді хисткі вогні святого Ельма!
Дівчина звела на Олександра очі.
— Ви стали серйозним, — сказала вона. — Згадали ту війну і подумали про нову?
— Це дивовижно! Ви розумієте мене, навіть коли я мовчу!
Всю свою увагу Олександр зосередив на супутниці і тому не помітив Грибова.
Той стояв на протилежному боці тротуару, спершись на ціпок.
Ледве закінчилася прокладка курсу, як одразу з’явився і ціпок. Але Грибов тримав його незмінно в лівій руці, щоб правою можна було вітатися.
До нього долинуло:
— Сьогодні не можу. Я не попередила вдома.
— А завтра? Добре б нам зранку на Кіровські острови! Я у відпустці.
Грибов стояв і довго дивився їм услід.
Двоє повільно йшли вздовж Неви назустріч заходові.
А хмари на обрії зсувалися і розсувалися, міняючи обриси. Багрець поступово вицвітав. У розривах між хмарами все частіше проглядало чисте смарагдово-зелене небо — прикмета того, що завтра погода буде гарна.
