Він судорожно стиснув руку Нейлу своєю гарячою спітнілою рукою.
Нейл забубонів якісь слова втіхи, та старий лоцман перебив його:
— Не гай часу! Я повинен встигнути розповісти. Так, Джек, я наважився!
Він рвучко притягнув Нейла за шию до себе.
— Ти віриш у бога, Джек?
— Ні.
— А в долю?
— Вірю іноді.
— І в тебе є діти?
— Двоє.
— Так от! Життям своїх дітей, Джек, заприсягнись: те, що розповім, передаси тільки росіянам!
— Добре.
— Ти зрозумів? Росіянам, коли вони прийдуть! Комусь із їхніх офіцерів. Краще, звичайно, морякові. Скоріше зрозуміє.
Нейл повторив присягу. Потім майже притулив вухо до Олафсонового рота, так тихо той говорив.
— Слухай! Ти мав рацію. Я бачив “Летючого Голландця”…
Нейл чекав цього зізнання і все-таки здригнувсь і озирнувся. У блоці було, як і раніше, тихо, напівтемно.
— Ти знаєш, про кого я кажу, — шепотів Олафсон. — Ти сам бачив його. Немає ні вітрил, ні щогл. Це підводний човен, і на його борту розмовляють по-німецьки!.. Але я по порядку, з самого початку…
Олафсона, як він розповів, спіймали на старий іржавий гачок — на лестощі. На свій сором, він завжди був падкий до лестощів.
Одначе спочатку вія вважав, що нікель — норвезький, а не англійський! Якоюсь мірою це виправдувало його.
То був 1939 рік, грудень. У Європі йшла так звана дивна війна. Дехто з посмішкою називав її сидячою. Не бліцкріг, а зіцкріг! Противники лише перезиралися, сидячи в окопах один проти одного. Але Німеччина потай готувала свій літній наступ.
І Олафсон допоміг успіху цього наступу! Та, звичайно, несамохіть і до того ж дуже малою мірою.
Старий лоцман був у той час на відпочинку і жив у своєму тихому Кіркенесі. Чи міг він гадати, що Маль-стрем війни уже грізно клекоче і піниться біля порога його домівки?
Але так воно й було. Звихрена водяна круговерть зненацька вдарила об берег хвилею, і та потягла за собою Олафсона в безодню…
Якось увечері завітав до нього один моряк.
У Кіркенесі його прозвали Однорейсовий моряк, бо він рідко втримувався на кораблі довше, ніж один рейс.
Дурний був, сварливий! Навіть пити по-справжньому не вмів. Розкисав після другої чи третьої чарки. А п’яниця не може бути путнім моряком.
Виявилося, що зараз він при ділі, його взяли другим помічником на… (він назвав судно), а до Олафсона прибув з дорученням. Господарі вантажу дуже просять херре Олафсона провести корабель шхерами до Ставангера.
— Я у відставці, — похмуро сказав Олафсон.
— Оце ж і добре! — підхопив Однорейсовий моряк. — Господарі через деякі причини не хочуть звертатися до спілки лоцманів. Про вантаж не турбуйся! Нікель! Нікелева руда! І порт призначення — Копенгаген. Що ж до винагороди…
Вона була така велика, що Олафсон здивувався.
І все-таки він, очевидно, відмовився б. Не подобався йому чомусь цей рейс, зовсім не подобався!
Але тут непроханий гість вдався до лестощів. Він навіть назвав старого “королем усіх норвезьких лоцманів”!
І той не встояв.
А може, просто захотілося ще разок пройти по милих серцю норвезьких фіордах і шхерах, постояти, як колись бувало, на капітанському мостику біля стерна? Старі люди — все одно як діти…
З непроникно строгим обличчям, попихкуючи короткою люлечкою, вдивлявся Олафсон в знайомі обриси скель, які повільно випливали з туману.
Накази його виконувалися чітко, без найменшого зволікання. Лоцман, особливо в шхерах, — велика персона на кораблі!
І все-таки від Олафсона щось приховували. Не гаразд було з вантажем, як він здогадувався.
Старий лоцман був забобонний. Ще в порту вжив застережних заходів. Почав з того, що зажадав призначити відплиття не на понеділок і не на п’ятницю (нещасливі дні!). Потім особисто простежив за тим, щоб у каютах; і кубриках не було котів. До суднового щеняти, улюбленця команди, він поставився поблажливо — собаки на морі не роблять шкоди.
Олафсона в його довгому “інспекторському обході” невідлучно супроводжував матрос. Нарешті тому набридло. ходити слідом за причепливим старим, і він затримався на полубаці покурити з товаришами. Тим часом Олафсон, дбаючи про те, щоб рейс минув щасливо, заглянув у трюм — буває, що котів ховають також у трюм.
І що ж він побачив там?
Нічого.
Так-таки й нічого? Авжеж. Трюм був порожній!
Не вірячи очам, Олафсон присвітив собі ліхтариком. Нікелевої руди в трюмі не було.
Ну, та господь з нею, з цією рудою! Правду кажучи, він сподівався побачити все що завгодно, тільки не руду, — будь-який контрабандний товар, аж до зброї. Та внизу, під ліхтарем, що погойдувався, лежав тільки баласт, велике каміння, укладене в ряд, щоб судно було остійніше.
Олафсон відсахнувся від чорної щілини люка, як від краю прірви.
Порожній трюм! Дивно, невірогідно, незбагненно!
Може, судно хочуть завантажити по дорозі в Копенгаген? Але чим? Для чого ця брехня про нікель?
Мабуть, Олафсон відмовився б від участі в рейсі, але корабель стояв уже на зовнішньому рейді і готувався зніматися з якоря.
Лоцман, зрозуміло, промовчав про своє відкриття. Але тепер увага його ніби роздвоїлась: він помічав не тільки орієнтири на березі, по яких треба лягати на створ.
Незрозуміле коїлося на судні. Люди ходили похмурі, мовчазні, раз у раз кидаючи тривожні погляди по боках. Можна подумати, що судно, крім баласту, завантажене ще й страхом, цілими тоннами страху.
Та найдивовижнішим було те, що ні капітана, ні команду не лякав невідомий підводний човен, який ніби ескортував їхнє судно.
Він ще жодного разу не сплив на поверхню, хоча іноді перископ його подовгу виднівся вдалині. Потім він зникав, щоб з’явитися знову через кілька годин.
Олафсон помітив його вперше невдовзі після Нордкапа.
Сталося це вранці. Туман майже розтанув. Виглянуло сонце. Повітря було скляне, напівпрозоре.
Олафсон раз у раз підносив бінокль до очей.
Така погода — справжня кара для лоцмана. Через кляту рефракцію так і чекай, помилишся, прикидаючи на око відстань. Трапеції і ромби на підставках, камені з намальованими на них білими плямами, поодинокі дерева й інші орієнтири плавають у тремтливому прозорому повітрі. їх немовби підіймає і тримає над водою невидима рука.
Тьху ти! Хай йому грець, цьому небезпечному шхерному чаруванню!
Олафсон обережно вів судно широким звивистим коридором. Зненацька прямо по курсу блиснув бурун!
У таких випадках кажуть: “Перед очима пройшло все життя”. Перед очима Олафсона промайнула карта цього району.
Невже через рефракцію він помилився, звернув не в ту протоку?
Ні, бурун рухається. Виходить, не камінь!
Лоцман пам’ятав випадок, коли так само побачив він сплеск попереду, а трохи поодаль другий. Перископи? Ні. На мить виринули і знову зникли дві матово-чорні спинки.
— Касатки, — з полегшенням сказав він зблідлому стерновому. — Забрели, волоцюги, в шхери і пустують тут…
Але тепер усе виглядало інакше.
— Перископ! — сказав Олафсон не вагаючись і докірливо подивився на роззяву сигнальника.
Краєм ока він помітив при цьому, що на обличчі капітана, який стояв поруч, — досада, збентеження, але жодного страху.
Можливо, норвезький човен? Але чого ж йому йти під перископом — у своїх територіальних водах?
Розбійницький напад німецького підводного човна на “Атенію”, з чого й почалася друга світова війна на морі, стався порівняно недавно. З нейтралами (Норвегія була нейтральна) німці не рахувалися. Але навіщо топити судно з порожнім трюмом? Вони, правда, могли не знати, що трюм порожній.
— Німці! — застережливо сказав Олафсон.
Одначе тільки через хвилину чи дві капітан досить неприродно імітував на обличчі подив і жах.
А втім, ніяких заходів не було вжито. Невдовзі бурун зник.
Він знову з’явився опівдні, потім з’являвся ще кілька разів протягом дороги. Як і раніше, на мостику ніхто не помічав його, крім Олафсона.