Горький сказав:
“Талант — це віра в себе, у свої сили!” Але чому горьковські слова можна застосувати лише до письменників, а не до всіх людей, представників різних професій, у тому числі і військово-морської?
Років шість чи сім тому учбовий корабель, на якому проходили практику курсанти третього курсу, втягувався у гирло Північної Двіни. Шубін виконував обов’язки вахтового командира. Поруч, на мостику, стояв професор Грибов, який був начальником практики.
У даному випадку, очевидно, доцільно було б викликати з берега лоцмана. Та Грибов не зробив цього.
Він наказав передати по семафору: “Прошу дозволу лоцмана не брати. На мостику — практикант. Не хочу псувати характер майбутнього офіцера!”
І Шубін назавжди запам’ятав це…
Він одмахнув рукою клубки диму, що плавали над столом, зазирнув у лице Павлову:
— Ну-ну! Не занепадаймо духом. Міркуймо тверезо. Якщо не ми з тобою винні, то хто ж тоді винен? Компас?
Так, вибір невеликий: або командир катера, або компас.
— До речі, згадай, ми йшли з одним магнітним! Гірокомпас вибув із ладу ще на підході до притопленого корабля.
Павлов пригнічено кивнув.
Отже, на підозрі магнітний компас!
Шубін уявив, як Грибов у задумі походжає туди й сюди біля свого столу в аудиторії:
“Розберімо, — починає він, — випадок з колишнім курсантом нашого училища Шубіним. Будемо послідовно відкидати одне рішення за одним…”
Далі Грибов сказав би, напевне, про пейзаж.
“На війні, — учив він, — пейзаж перестає існувати сам по собі. Усе, що відбувається в природі, може впливати на хід подій, і навігатор повинен неодмінно враховувати це”.
Але що відбувалося в природі перед аварією? Море було штильове. З-за хмар виглядав місяць.
Якби компас збрехав де-небудь на Баренцовому морі, треба було б врахувати в здогадах північне сяйво.
З давніх часів збереглася поморська прикмета: “Матка (компас) казиться на пазорях”, тобто при північному сяйві. Адже сполохи на небі схожі на зірниці: ті сповіщають про грозу, ці — про магнітну бурю. Шквал магнітної бурі, що бурхає у високих шарах атмосфери, невидимий “подув” може торкнутися стрілки магнітного компаса і відхилити її, а слідом за нею і корабель від правильного курсу.
Але аварія сталася не на Баренцовому, а на Балтійському морі. Тут північні сяйва бувають рідко.
То що ж вплинуло на компас?
Несміливий стук у вікно.
— Хто?
— Боцман турбує, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вечеряти будете з товаришем гвардії лейтенантом?
— Хочеш їсти, Павлов? Ні? І я ні. Спасибі, Фаддєїчев, не треба нічого!
— Як же так: і обідали погано, і вечеряти не будете?..
Довге співчутливе зітхання.
— Англійцеві передати, щоб завтра прийшов?
— Так! Завтра. Усе завтра!
Чути, як боцман тупцяє під вікном. Потім важкі кроки повільно даленіють.
Через півгодини знову стук, цього разу в двері.
— Хто там ще?
— Відчиніть! Я.
Князєв переступив через поріг і зупинився:
— Ух! Як накурили! Чого ж без світла сидите? Вечір надворі!
Павлов встав і засвітив гасову лампу під старомодним чотирикутним ковпаком. Хмари диму повільно поповзли мимо лампи до відчиненої кватирки.
— Не надумали ще?
— Поки що кружляємо, — неохоче відповів Шубін. — На місці тупцяємо.
— Біля чого?
— Та компаса магнітного. Біля чого ж іще?
— Ага! Ви ж з одним магнітним залишилися. Гіроскоп же розбило?
— Вийшов з ладу, поки нас літак ганяв. Раз по раз стопорили хід.
Мовчанка.
— Мо’, зрушили з місця м’яке залізо?
— Коли виходили, я визначав поправку. Компас був справний.
— Може, в кишенях було що-небудь, що могло вплинути на девіацію, ніж, ключі, ланцюжок?
У думках Шубін і Павлов обнишпорили кишені. Ні, металевого під час походу не було нічого.
Шубін невесело посміхнувся.
Пригадав жарт професора Грибова, єдиний, який вій чув від нього за чотири роки навчання: “Без побоювання можна підходити до компаса тільки в одному-єдиному випадку — маючи мідний лоб. Мідь не намагнічується”.
— Слухай! — Князєв швидко обернувся до Павлова. — А чи не взяв ти часом який-небудь металевий трофей?
Шубін насторожився:
— Що ти маєш на увазі?
— Чомусь приверзлася ракетниця. Міг же Павлов узяти на транспорті що-небудь на згадку. Ну, скажімо, ракетницю. Потім через неуважність поклав її поруч з магнітним компасом і…
— Які там ракетниці, що це ви! — Павлов ображено одвернувся. — Зовсім мене за хлопчика маєте.
— Так, металевого не взяли нічого, — підтвердив Шубін. — Боцман тільки трохи компоту прихопив. Але ж компот не впливає на девіацію.
Ніхто не усміхнувся на його жарт.
— Мінні поля! — урочисто вирік Князєв. — Компаси брешуть на мінних полях.
— Але їх не було на дорозі. У Рігулді залишилися карти мінних постановок. Я дивився.
Павлов подався вперед й одразу ж почав верзти нісенітницю, таке, що й купи не трималося. Він забурмотів щось про таємну магнітну зброю.
Князєв тільки зітхнув. Та Шубін слухав, не перебиваючи. Полум’я в лампі блимало і підстрибувало. По стінах розгойдувалися тіні, схожі на кошлаті водорості.
— А чи не змінюють німці, — мовив Павлов, — магнітного поля поблизу берега? Чи не заводять корабель з допомогою магнітної пастки на прибережне каміння?
— Гм! — сказав Князєв.
— Ні, ви тільки вдумайтесь! Німці знали про те, що мають відступити. От і сховали біля берега щось на зразок магнітного спрута. Умовно називаю його спрутом. Та, можливо, у нього були такі щупальця, особливі антени, чи що. Коли кораблі проходили мимо і попадали в зону його дії…
Павлов звів очі на своїх співбесідників і осікся. Шубін мовчав. Та обличчя Князева зморщилося, наче він сьорбнув якоїсь кислятини.
На ранок Павлов і Князєв, зненацька онімівши, попадали ниць на свої ліжка. Головоломка із “спрутом” витіпала їх дужче, ніж, бува, торпедна атака.
Шубін ще трохи посидів біля столу, потім встав і погасив лампу. За вікном розвиднялося.
До визначеного адміралом терміну залишилося якихось три з половиною години. А потім — ганьба на цілу бригаду, звільнення з посади і суд!
Та Шубін, зціпивши зуби, уперто відганяв од себе цю страшну думку. Поки що не треба переживати, даремно витрачати нервову енергію. Треба цілком зосередитись на розв’язанні клятої головоломки! Павлов і Князєв, укрившись шинелями, оглушливо хропіли наввипередки. Тепло, що стояло в кімнаті, наче вода в сонній заводі, розслаблювало.
Шубін відчинив вікно. Звідти війнуло міцним жовтневим холодком. Він пощулився і, накинувши шинелю, сів на стілець біля вікна. Щось невдоволено пробурчав Павлов за спиною, по-дитячи заплямкав губами і натягнув шинелю на голову.
Чисто підметена вулиця перед будинком ще безлюдна. Грибов якось згадував про те, що по суботах чистьохи естонки “драять мідяшку”, тобто чистять ручки дверей, — достоту як на флоті.
Ех, професора б сюди! З ним би побалакати по щирості! Він знайшов би що порадити. Порився б у своїй папці з усякими штурманськими головоломками, поворожив би над нею і витяг що-небудь таке, на подив підхоже до даного випадку.
Шубін уявив, як професор розкладає перед собою на столі портсигар, авторучку, блокнот, ще щось. Потім скидає пенсне і, хукнувши на скельця, починає протирати їх неквапливими, округлими рухами.
Це він робить на кожному екзамені. А Шубін почуває себе зараз точнісінько як на екзамені.
Дивно, проте, бачити Грибова так близько без пенсне. Очі, виявляється, в нього добрі, стомлені, у густій сіточці старечих зморщок.
“Не збираюся вигороджувати вас, — буркотливо каже він. — Не став би вигороджувати в таких справах рідного сина, якби в мене був син…”
“Розумію, Миколо Дмитровичу…”
“Почекайте, я не закінчив! Звичайно, причина не ч вас! (“Як чудно, — дивується Шубін. — Майже те саме і тими самими словами я нещодавно казав Павлову”). Продовжуйте шукати, товаришу Шубін, причепливо придивляючись до всього. Ось, наприклад, ці… ящики! Вони мені здаються сумнівними”.