Прискіпливий Фаддєїчев і тут виявив свій “настирливий” характер. Йому здалося, що німецькі офіцери не досить розторопно пересідають на торпедний катер. Він уже набрав був у груди повітря, ладен випустити його назад добряче подрібленими словами спеціального аврального призначення, але перехопив застерігаючий погляд Шубіна.
— Єсть, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — сказав він, зітхнувши. — Я тільки хотів пояснити їм, щоб обережніше переходили, щоб, крий боже, не попадали у воду…
Торпедні катери повернули на базу.
Зрідка, не без самовдоволення, Шубін озирався на своїх “язиків”.
Насунувши козирки кашкетів на очі, піднявши оксамитові коміри пальт, вони сиділи, похнюпившись, між торпедами під пильною охороною Степакова і Ластикова, озброєних автоматами.
Що ж! Такий вигляд і повинні мати полонені німці — немовби вони до рубця промокли і далі покірно мокнуть лід дощем.
Шубіна гукнув схвильований голос Князева:
— Товаришу гвардії капітан-лейтенант! Мій німець… — Але слова заглушила тріскотня автомата.
Шубін поквапливо розвернувся. Катер Князєва стояв, застопоривши хід. Хтось ривками плив від нього в море.
— Живим, живим! — зарепетував Шубін у ларінгофон. — Не стріляти!
Та коли він наблизився, то не побачив у морі полоненого.
Князєв з розгубленим виглядом крутив у руках якісь папірці. Поруч стояв збентежений матрос, тримаючи автомат дулом униз. Решта, перегнувшись через борт, напружено вдивлялися у сіру воду, що погойдувалась.
— Ну, все! — сказав один з них і випростався. — Пішов скаржитися до морського царя!
Торпедні катери погойдувались на хвилі, розвернувшись носами. Інтенданти полохливо перешіптувалися, скоса позираючи на грізного юнгу з автоматом.
Виявилося, що Князєв і його команда не одразу помітили дивну поведінку полоненого.
Одвернувшись, він крадькома витягав щось із кишені, пхав у рот і намагався зжувати. Кинулися до нього. Думали, отрута! Але з рота стирчали білі клаптики.
— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він секретні документи тріскає!
Унтер-офіцера схопили за руки, повалили на спину, почали витягати папір з рота. Зробивши відчайдушне зусилля, він проковтнув його. Але в кулаці були міцно затиснені ще якісь обривки.
— Не можна, не можна! — бурмотів він, плутаючи польські слова з німецькими. — Ферботен! Не можна!
Хтось ударив його автоматом по руці. Кулак розтулився. Кілька пом’ятих клаптів випали і розлетілися по палубі. їх кинулися збирати.
Німець скористався з цього, вирвався і стрибнув, вірніше, звалився за борт.
Тоді по втікачеві дали чергу з автомата.
Море було пустинне. Туман розсіявся, але день залишався похмурий. Південну частину горизонту, світлішу, підкреслювала товста лінія. То був німецький берег, коса Фріш-Неррунг, яка прикриває з моря Піллау.
— “Не можна, не можна!” — обурено сказав Шубін. — Тобто як це — не можна? Попав до нас у полон, повинен усю документацію викласти! Це неправильний німець у тебе був. Ану, дай-но!
Князєв винувато подав два уцілілих пом’ятих клаптики.
Шубін розгладив папір. Якісь химерні значки! Чи то арабська в’язь, чи то стенографія. Шифр, звичайно.
Але серед незрозумілих значків він майже одразу ж наткнувся на згадку про себе. “Пірволяйнен” було там, виведене латинськими літерами. А трохи поодаль, через два чи три значки, стояло слово “Котка”.
Та це ж він, Шубін, назвався Пірволяйненом на борту “Летючого Голландця”! Ще й вигадав, що він із міста Котка!
Шубін поквапливо нагнувся, притримуючи аркушики, боячись, що їх вирве вітер із рук і понесе.
Та більше нічого не вдалося прочитати. Закарлючки, самі закарлючки, дідько б їх забрав!
Шубін випростався.
— Кого проґавив! Ех! — роздратовано сказав він Князєву. — Знаєш, хто це був? Напевне, гонець, кур’єр, зв’язковий із “Летючого Голландця”!
— Ой!
— От тобі й “ой”! Мав при собі донесення і тут же зжував його — у вас на очах, поки ви тупцяли навколо з автоматами.
Команда катера Князева засоромлено мовчала, уникаючи дивитися на Шубіна.
Павлов здивовано присвиснув:
— Виходить, “Летючий” у Піллау?
Шубін роздратовано сіпнув щокою. Безглузде запитання! Наче про “Летючого” можна сказати щось певне!
Він дивився в бінокль на смужку берега, яка дражливо погойдувалась удалині. Швидше б скомандували штурм Піллау!
На базу мчали щодуху.
Шубін сховав дорогоцінні клапті в кишеню кітеля і раз по раз поплескував себе рукою по грудях: чи цілі?
У штабі розберуться у цих закарлюках! Кажуть, с такі спеціалісти по розгадуванню шифрів, лузають їх, мов насіння.
Потім думки повернулися до зв’язкового, який вважав за краще втонути, тільки б не віддати донесення.
Яку, одначе, незрозумілу, гіпнотичну силу мав цей “Летючий Голландець”, коли його мстивої кари боялися навіть більше ніж смерті!
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
НА ВИКЛИК “АУФВІДЕРЗЕЕН…”
Вийшовши до кордонів Східної Пруссії, Радянська Армія наткнулася на так званий вал “Велика Німеччина”, що тягнувся в глибину до шістдесяти кілометрів. Тільки на лінії зовнішнього оборонного обводу, що оточував Кенігсберг, стояло дев’ятсот дотів. Окремі форти носили назви уславлених прусських полководців: Врангеля, Гнейзенау.
Щойно в невеличкому містечку, недалеко від Кенігсберга, з чавунним гуркотом упала на землю статуя Гінденбурга. її висадили в повітря німецькі мінери. По п’ятах за відступаючими німецько-фашистськими військами йшла Радянська Армія, і вони боялися відплати. В тимчасово окупованих російських містах пам’ятники Леніну розстрілювалися прямою наводкою із гармат. Фашисти міряли на свій аршин: гадали, що росіяни також воюють із статуями.
Фельдмаршал Гінденбург лежав, потрощений своїми ж солдатами. Але ще стояли, перетворившись на форти, Гнейзенау і Врангель. Вони дивилися на схід. Це було щось подібне до тих аку-аку, камінних статуй, які охороняють острів Пасхи, спрямувавши свої сліпі очі вдалину. Магією спогадів, словами-фетишами, своїми мертвими полководцями намагалися німці одгородитися від небезпеки, що невідворотно, як океан, насувалася зі сходу.
Туман, туман… Земля, розмокла від розталих снігів… Голі, тремтливі ліси…
Дорогами йдуть на Кенігсберг радянські війська. Бредуть у грязюці піхотинці, повзуть, брязкаючи гусеницями, танки, гуркоче артилерія.
А моряки прямують морем уздовж берега, щоб і собі взяти участь у битві за Східну Пруссію.
Протягом кількох днів радянські війська прорвали зовнішній, довготривалий пояс оборони, оволоділи містами Тнстербург, Тільзіт, Гумбінен, Прейссіш-Ейлау і підійшли до околиць Кенігсберга.
У штабі фронту стояв фанерний макет міста, дуже великий, тридцять шість метрів у діаметрі. Командири частин багато разів розігрували тут майбутній штурм.
Він був п’ятикутний — тобто починався одразу з усіх боків. Узгодженість під час такого штурму особливо важлива.
Наприкінці четвертого дня запеклих вуличних боїв генерал від інфантерії Ляш підписав у підземному бліндажі акт про капітуляцію. Із ста п’ятдесяти тисяч чоловік німецького гарнізону залишилися живими тільки дев’яносто дві тисячі.
Бій за Східну Пруссію наближався до кінця. Поляки наполегливо натискали з берегів Вісли. Дехто з фашистів уже втік на півострів Хелл і звідти через Борнхольм — у Швецію.
Але аванпорт Кенігсберга — його морські ворота — були ще на замку. Фортеця Піллау трималася.
Це була першокласна, неодноразово модернізована фортеця. У підручниках історії з гордістю згадувалося про те, що свого часу її не зміг узяти Наполеон.
Після падіння Кенігсберга в Піллау і далі безперервно надходили підкріплення з Данціга (Гданська) по вузькій косі Фріш-Неррунг, що перегороджувала затоку.
Нею ж евакуювали техніку і поранених.