Навколо, хоч як дивно, не змінилося нічого.
Люди щодня поспішали на роботу, а з роботи — додому. Будівлі стояли на своїх місцях. Як і раніш, світило неяскраве ленінградське сонце. Інколи йшов дощ. Було трошечки легше, коли дощ.
Отже, все було, як і колись. Тільки, забачивши обличчя Вікторії, люди, що були у веселому настрої, поспішно гасили усмішку, як гасять цигарку в присутності хворого.
Лице високої худої жінки, яка йшла, дивлячись лише вперед, було непорушне й дуже біле, ніби заклякло на крижаному вітрі. Скорбота гордлива! Вона немов відокремлює людину, підносить її над іншими.
І разом з тим горда Вікторія стала тонкосльозою.
Якось, повертаючись зі служби додому, вона сіла па лавочці в сквері напроти Російського музею. Вечір був лагідний, але з-за дахів піднімалася хмара.
Діти, окаті, худенькі, ганяли навколо, зчиняючи галас і вереск. Загуркотів грім, перший, травневий. Хлопчик років п’яти, впустивши м’яч, кинувся до своєї матері, що сиділа на лавочці, і уткнувся їй у коліна.
— Наліт, мамо? Наліт?
— Що ти, рибонько! Це грім.
Малюк полохливо з-під материнської руки поглянув на небо:
— А чий це грім, мамо? Наш чи німецький?
Ті, хто сиділи на лавочках, здивовано підвели очі на жінку в морському кітелі з погонами капітана. Вона схопилася і, похиливши голову, швидко пішла, майже побігла в напрямі Садової.
Так жаль — до сліз — стало цього малюка, який ще не знав, що таке грім, та вже знав, що таке наліт!
І себе було жаль. Болісно нило, розривалося на шматки серце: сина б їй, сина! Щоб супився, як Шубін, і усміхався, як він, і, простягаючи їй осколок, казав: “Коли стане боязно за мене, подивись, — і мине!”
Ось уже пролунали й салюти Дев’ятого травня. Вікторія ходила по святково прикрашених вулицях і раділа разом з усіма. Та присмак гіркоти лишався на губах. Тепер він, цей присмак, завжди був з нею, хоч би до чого доторкалися губи.
І вона безпомилково вгадувала своїх товаришок у горі, за прикметами, майже невловимими. Одна низько схилила голову, даючи дорогу чоловікові й жінці, які рука в руку прямували тротуаром, натикаючись на перехожих, засліплені своїм щастям. Інша притулила хусточку до очей. Чому? Ага! Побачила малюка, що підстрибував на руках у батька, засмаглого, усміхненого!
То був немовби таємний орден удів — на зразок масонського. Досить було жінкам обмінятися поглядом у святково-гомінкому натовпі, щоби без слів зрозуміти одна одну…
Снотворним Вікторія запаморочувала себе на ніч, але тим тяжчим було пробудження. Завивна туга поймала ранками. Все ставало страхітливо виразним і чітким, як при світлі німецьких “люстр”, що повільно опускаються.
Хотілося сховатись з головою під ковдру, щоб продовжити трохи мить забуття.
Потім снотворні перестали допомагати. Вікторія почала просинатися ночами. Це було жахливо. У сні бачила Шубіна, розмовляла з ним, і ось прокидалася сама — в тихій темній кімнаті.
Подушка, здавалося, ще берегла слід від його голови. Губи пересохли і щемлять, прагнучи його губів. Плечі й руки знудьгувалися за його твердими пестливими пальцями.
Та його немає. Ліворуч — стіна, праворуч — порожнеча. Безнадійно цокає годинник-браслет у головах…
Так, час у її внутрішньому світикові зупинився. Він зупинився на сімнадцятій двадцять — стільки показував круглий вокзальний годинник, коли Вікторія проводжала Шубіна.
А у великому світі, що оточував Вікторію, час квапливо біг уперед і вперед. Минув 1945 рік, за ним і 46-й. Восени 47-го року повернувся з евакуації Грибов і прочитав вступну лекцію з кораблеводіння, після якої в нього побував курсант Ластиков.
Почалися шукання розгадки “Летючого Голландця”. Та вони, як і все інше в світі, проходили повз Вікторію.
На ім’я Шубіна тим часом і досі прибували листи.
Вікторія, не читаючи, роздратовано шпурляла їх до вази на етажерці. Писали однокашники Шубіна, які служили на Північному, Чорноморському, Тихоокеанському флотах і ще не знали про його загибель. Але як їм не соромно не знати про це? За що вони так мучать її, Вікторію?
А навесні 1948 року надійшов лист від Нейла — чомусь із Західної Німеччини. Він також нерозпечатаний потрапив до вази й ліг поверх купи інших листів, що вкривалися порохом на етажерці…
Вікторія нахмурилася, коли Шурко Ластиков боязко сповістив про бажання Грибова відвідати її.
Таж цей знає, що Шубіна нема! Втішати хоче? Не потребує вона втішань!
Та потім вона одумалася. Шубін завжди з любов’ю та шанобою говорив про свого професора. Відмовити йому в зустрічі було б незручно.
Згнітивши серце, Вікторія погодилася.
Професор був на вигляд сухорлявий і відлюдькуватий і дуже прямо тримався. При ньому не випадало плакати — Шурко попередив, що він не зносить сліз.
До того ж і поводився він так, що не давав приводу до сліз. Він не розпитував про Бориса, не заглядав співчутливо в очі. Привітавшись, коротко перепросив за клопіт. Курсант Ластиков сказав, що у Вікторії Павлівни є листи від друзів Шубіна, можливо, пов’язані з “Летючим Голландцем”, а оскільки він, Грибов, займається “Летючим Голландцем”…
Проглядаючи лист Нейла, він здивовано звів брови, потім незадоволено похитав головою.
Лише наприкінці візиту професор приділив увагу господині.
— Вам переслали з Піллау речі Шубіна?
— Деякі.
— Чи не було серед них блокнотів, планів, карт?
— Ні. Ось його речі. — Вікторія показала на стіну, де висіла порожня поруділа кобура на довгому ремені, а поруч цокав годинник-браслет. — Годинник іде. Заводжу щодня. Кажуть псується, якщо не заводити.
Голос її затремтів.
Грибов глянув на Вікторію і додав м’якше:
— Може здатися дивним, що я не висловлюю співчуття. Це принцип. По-моєму, співчуття розслаблює.
— Хіба?
— Запевняю вас, — сказав Грибов ще м’якше. — На лихові я розуміюся.
Вікторія схилила голову — від Ластикова знала, що Грибов під час блокади втратив родину.
— Говоритиму лише про справу. Це, — професор підняв листа, — належало передати мені без зволікання. І вже принаймні розпечатати.
Слова його пролунали докором.
— На вашому місці, — сказав він, — я б обов’язково поцікавився, що пише Нейл. Адже вказана зворотна адреса: Західна Німеччина, місто, вулиця. Ви ж знаєте, що Нейл поділяв ненависть Шубіна до “Летючого Голландця”. Тож належало зразу розпечатати, прочитати й передати мені. Це було б набагато краще, ніж піддавати себе нікчемним самокатуванням.
— Нікчемним? — Вікторія випросталася.
Шура Ластиков, що був під час розмови, підвівся і занепокоєно глянув на шаховку, де стояли ліки.
Та Грибов провадив далі так само спокійно:
— Цей Нейл, за його словами, в складі однієї з комісій, що шукають у Західній Німеччині таємні німецькі архіви. Ви знаєте, що там полюють за архівами. Так от, комісії Нейла пощастило натрапити нещодавно на дуже важливий документ. Це шифрована радіограма з борту “Летючого Голландця”, мабуть, остання.
Шурко не втримався від радісного вигуку. Вікторія промовчала, похмуро кутаючись у вовняну хустку.
— Текст радіограми… — Професор заглянув у лист: — Текст її такий: “FH” доповідає: Бельти закриті, відстоююсь Вінеті, разі неможливості прорватися покладу підводчовен грунт Вінеті, роззосередивши команду, намагатимуся вийти суходолом”. “FH” — це, зрозуміло, ініціали “Летючого Голландця” (“дер флігенде Холлендер”). “Вінета” — умовна назва таємної стоянки.
— Де ж ця стоянка?
— А згадайте гінця, перехопленого напередодні штурму Піллау. Розповідав вам товариш Ластиков про гінця?
Шурко знову підвівся:
— Я розповідав, товаришу капітане першого рангу.
— На клаптикові паперу, який пощастило вирвати в німця, згадувалося Піллау. Зіставте це з радіограмою. Є всі підстави припускати, що таємна стоянка — в Піллау.