Вікторія промовчала.
— Я гадав, що це буде для вас цікаво, — сказав Грибов з докором.
Вона не всміхнулася, тільки куточок її рота нервово сіпнувся.
Грибов кивнув.
— Розумію вас.
Вікторія недовірливо примружилася.
— Звичайно, коли Вінету й знайдуть, це не поверне вам Шубіна, — промовив Грибов. — Але врахуйте: “Летючий Голландець”, імовірно, цілий і досі. Розшукавши і знешкодивши його, ми відвернемо загибель тисяч, сотень тисяч людей. Подумайте про інших жінок, котрі, як і ви, тужитимуть і мучитимуться в розквіті літ.
Грибов виждав хвилину чи дві, сподіваючись, що Вікторія скаже що-небудь. Та вона мовчала. Але вираз байдужості в її очах щез. Тепер ці прекрасні хмурні очі були широко розплющені й не відривалися од Грибова.
— Американці, — сказав Грибов, — виявляється, знали про існування “Летючого Голландця”. Тому радіограма викликала сенсацію. Особливо вразила комісію звістка про те, що таємна стоянка — в Піллау…
— Я переб’ю вас. Удруге ви згадуєте: в Піллау. Була в Піллау, хочете сказати?
— Хочу сказати те, що кажу: була в Піллау і лишилася там.
— Одначе Піллау ось уже три роки, як перейменовано в Балтійськ. У його гавані стоять наші кораблі. І Вінету не знайдено?
— Треба гадати, дуже майстерно схована. І Шубін знав про це.
— Невже?
— Він пробивався саме до Вінети під час вуличних боїв. Мені це тепер цілком ясно.
Шурко нетерпляче посунувся вперед:
— Дозвольте, товаришу капітане першого рангу? На клаптеві паперу було ще слово “кладовище”.
— Так. Мені це спочатку здавалося умовним найменуванням.
— А хіба слово “кладовище” можна розуміти буквально?
— Мабуть, ні, — обережно сказав Грибов.
— Напевне ні. Є ж умовне найменування: “Вінета”. А що це, на вашу думку?
— Поки що не знаю. Знайдемо — довідаємося. — Він несподівано спитав: — Ви так і не побували в Балтійську на могилі Шубіна?
Очі Вікторії затьмарилися.
— Боюся, — спроквола сказала вона. — Боюся побачити його могилу.
Вона мерзлякувато зіщулила плечі.
— Сам Шубін. завжди йшов назустріч небезпеці, — заперечив Грибов. — І потім, повірте, неможливо довго прожити зажмурившись.
— А навіщо взагалі жити?
— Не говоріть так! Якби Шубін почув, йому стало б соромно за вас. Дозвольте сказати відверто, що я думаю?
— Будь ласка.
— По-моєму, ви загіпнотизували себе своїм горем… Ні, вислухайте до кінця! Я, зрозуміло, не лікар, усього лише немолода людина, яка багато пережила. Але я б вас лікував Балтійськом.
— Як це — Балтійськом?
— Звичайно, Вінету й затоплений у ній підводний човен шукатимуть без вас, і можна не сумніватися, що знайдуть. Але невже ви хочете лишитися осторонь пошуків? Знайти Вінету — ваш обов’язок перед Шубіним.
— Обов’язок? Чому?
— Ще Цезар сказав: “Недороблене — незроблене”. В Піллау Шубін, сказати б, загубив ниточку. її треба знайти й підняти.
— Саме мені?
— Кому ж іще, як не вам? При дуже великому взаємному коханні — пробачте, що згадую про це, — само собою мислиться й повно взаєморозуміння. А воно має значення в цьому випадку. На багато що в Балтійську, колишньому Піллау, треба поглянути немовби очима Шубіна.
— Його очима?..
— Так, це важливо. А хто ж зможе зробити це краще за вас?
Вікторія, спершись підборіддям на руку, задумливо дивилася на Грибова.
— Прохання про переведення до Балтійська можуть не задовольнити, — сказала вона нарешті.
— Я напишу вашому начальству. Хто це? А! Мій колишній курсант. Більшість теперішніх адміралів — мої колишні курсанти. Не забувайте, я все-таки людина зі зв’язками!
Він усміхнувся. І від цього суворе, смутне, посічене зморшками обличчя його стало таким добрим, що Вікторії страшенно захотілося поплакати у Грибова на грудях.
Та плакати було вже пізно — гості прощалися, стоячи біля порога…
Незабаром, скориставшись “зв’язками” Грибова, Вікторія виїхала на нове місце служби — в Балтійськ. І хто знає, може, саме це врятувало їй глузд.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ПРАВДА СИЛЬНІША ЗА БОМБИ
Увечері, наприкінці знаменного дня, коли Грибов побував у Вікторії і прочитав про Вінету, він довше проти звичайного засидівся за своїм письмовим столом.
Картотека (про неї поки що знають лише він та Ластиков) дуже збільшилася за зиму.
Майже щовечора засвічується лампа під зеленим абажуром. Немовби опускається дзвін із світла, і Грибов зі своєю роботою опиняється під ним, — точніше, всередині нього.
Так, окреслено магічне коло! Усе, що поза колом, занурене в темряву. Та тим яскравіший відблиск життя на столі: усі ці списані дрібним штурманським почерком чотирикутники картону, газетні й журнальні витинки, обведені червоним олівцем, а також позначки на географічній карті.
Професор любить повторювати Декартів вираз: “Лад звільняє думку”. І на столі в нього зразковий лад.
Тут немає книжок, з яких би стирчали риззя закладок, хоч за зиму Грибов прочитав силу-силенну мемуарної, воєнної та воєнно-політичної літератури. Немає і листів, хоча восени ще почав листуватися і досі підтримує зв’язок з Князевим, Фоміним та іншими товаришами Шубіна по службі. Їхні повідомлення значно доповнили і уточнили розповідь колишнього юнги.
На письмовому столі професора лише його картотека. Факти ретельно відібрані, “спресовані” й рознесені за окремими картками. їх можна враз охопити поглядом.
І це відображене життя безперестанно у русі, картки то зближуються, то роз’єднуються, а від цього відповідно змінюються сенс та взаємозв’язок дат і фактів.
Схоже на мозаїку. Дбайливо і терпляче складає Грибов факти й дати, як різнокольорові шматочки.
Від рясноти подій, цифр, імен мерехтить в очах.
Та ось поступово, не дуже швидко, став проступати зигзаг — якийсь химерний, поки що не зовсім розбірливий візерунок. В “мозаїці” склалося”: “Вува”, “Вундер-ваффе” — інакше, чарівна зброя, що за її допомогою гітлерівці сподівалися виграти війну.
Це розв’язання загадки виглядає неначе правдоподібно. Принаймні Шубіним до кінця володіла думка про те, що підводна діяльність Цвішена та його команди “мерців” пов’язана з випробуванням нової потаємної зброї.
Одначе в перебігові подальшої роботи Грибов узяв під сумнів правильність такого розв’язання.
Він змусив себе облишити слово “Вува”, яке Шубін почув у шхерах. Адже той міг і недочути.
Поміркувавши над цим, професор відсунув набік картку з написом “Вува”. Посередині письмового стола опинилися дві інші картки під назвами: “Англійський нікель” та “Тавро СКФ”.
Три літери “СКФ” завертілися перед очима, як вогняні кола реклами.
Нейтралітет — нині поняття застаріле. Бізнес не знає меж! Однорейсовий моряк має рацію. Як відмовитися від вигідної оборудки, коли чимало воєнних матеріалів продаються нині на вагу золота, як колись у Магелланові часи заморське коріння?
Воєнно-стратегічну сировину, яку в роки війни завозили в Німеччину з “нейтральних” країн і навіть країн протилежного воєнного блоку, змах за змахом швиргали в печі війни.
Але відблиски, які падали з печей, що їх раз по раз відчиняли, по-новому освітлювали і таємну діяльність “Летючого Голландця”.
Тепер картки на письмовому столі професора лягли в іншій розкладці. Вони згрупувалися навколо “Нікелю” і “Тавра”.
Цю нову “розкладку” можна позначити словами: “Підводний зв’язковий”. Чи не був Цвішен таким зв’язковим? Чи не сприяв він “торгівлі з-під поли”, налагоджуючи таємні комерційні угоди між капіталістами воюючих країн?
Карток загалом не так і багато, однак здається, що письмовий стіл прогинається під їхньою вагою, — надто ж бо вагомі факти.
І чим більше нагромаджувалося цих фактів, чим глибше осягав Грибов потаємний зв’язок між ними, тим краще розумів, що новіша легенда про Летючого Голландця не втратила своєї злободенності й по закінченню другої світової війни.