— Може, він на дні?.. — припустив один з офіцерів.
— Ну, що ви? Ківш надто мілкий. На його дні не сховаєш підводний човен-рейдер.
Намостили дощок і офіцери низкою перейшли на палубу пароплава.
Звідси добре було видно плити причалу. В магістралях, прокладених поміж ними, тяглися одвилки — через пароплав до порожнин між кораблями. Це були паливний і водяний трубопроводи.
Командир порту за сполучними ріжками визначив, Що трубопроводи призначалися для постачання підводного човна.
Окремі запасні частини до нього, також і елементи акумуляторної батареї, знайшли в сусідній напівзатопленій баржі. Та головною базою, як видно, був пароплав.
В облавку були пробиті двері. З їхнього порога звисав трап. Двері вели в просторе приміщення, де команда човна могла спочивати після тісняви своїх відсіків. У кутку стояв розхряпаний рояль. За ним дійшлий Селіванов знайшов навіть кілька пошматованих гральних карт.
На пароплаві, як на всякій базі, було обладнано пральню і душ. Однак, судячи з усього, підводний човен відстоювався тут недовго. Це було щось на зразок конспіративної квартири, де дозволяється перебути тільки одну ніч, щоб не навести на слід.
Але яким чином щастило “Голландцю” непоміченим проходити в ківш і полишати його?
Це діялося, зрозуміло, вночі. Вікторія уявила, як за сигналом з моря німецьке командування вмить затемняло гавань, оголошуючи повітряну тривогу. Наближаються ворожі бомбардувальники!
Насправді ж біля бонів — “Летючий Голландець”.
Звичайно, Цвішен, увіходячи до гавані, дає позивні. Інакше могли б подумати, що це ворожий човен, і любісінько розстріляти. Але це чужі, умовні позивні. Він ніби оповіщає про себе одним із своїх псевдонімів. До того ж і псевдонім цей знають всього дві-три особи в Піллау.
Втім, увагу всіх у гавані відвернено на інше.
Де ж ворожі бомбардувальники? Вогні вимкнено, біноклі на кораблях і на березі звернено догори, а тим часом довгаста тінь прослизає повз бони, мимо розташованих на рейді і коло пірсів кораблів, завертає в глиб гавані, до ковша номер сім. Потім обережно втягується у вузький прохід між напівзатопленою баржею та річковим пароплавом.
Усе! Дійшла! Причаїлася!
Відбій повітряній тривозі!
Уранці занедбаний ківш, звалище кораблів, має звичайний вигляд. Вітерець легенько погойдує рибальську сіть. І навіть чайки, як і раніше, невтомно шугають попід нею.
Балансуючи на вузькій дощечці, перекиненій з пароплава на причал, командир порту оглядівся:
— Тісно все ж таки було йому.
— Нічого, — відповів хтось із офіцерів. — Тісно, зате тепло. Розвертатися, зрозуміло, доводилося на пупі.
— Але мене ось що дивує, — докинув інший офіцер. — Для одного-однісінького підводного човна устаткували таку стоянку!
— Навпаки! Це і є найнезаперечнішиії деказ! — запально промовив Селіванов. (Його недавнього скептицизму наче й не було). — Саме для одного і єдиного такого! Чи можна ще сумніватися в тому, що човен цей був особливо секретний і виконував доручення надзвичайної державної ваги?
Він швидко повернувся і глянув Вікторії в очі:
— Визнаю при свідках: ви маєте рацію! Точніше, Борис мав рацію. “В” містилася в гавані, а не в околицях Піллау. Я помилявся.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ЛИСТ, НЕ ДОСТАВЛЕНИЙ НА АДРЕСУ
У своєму звідомленнї Селіванов високо оцінив допомогу, яку подала йому вдова Шубіна під час розшуків Вінети. Наказом командувача капітанові Мезенцевій було оголошено подяку.
— І все-таки випадок, — зітхнув командир порту, сидячи в Селіванова. — Якби вона не почула тоді: “Кладовище кораблів…”
— Несправедливо. І ви, і я, без сумніву, не раз чули ті ж слова. Але ми не вслухалися в них. І не зрозуміли. А вона зрозуміла. Чому? Душа була настроєна на цю хвилю. Всі сили душі були напружені, і ось…
— Вона не припускала думки, що Шубін міг помилитися.
— Так, і це, звичайно.
Грибов, якого Ришков зразу ж сповістив про знахідку, привітав Вікторію по телефону.
Це була найважливіша і найцінніша для неї похвала. І все ж Вікторія була невдоволена.
Нитку, яку впустив Шубін під час штурму, тепер знайшли і підняли. Але що далі? Куди тягнеться, куди веде ця нитка?
Завбачливий Цвішен устиг викрутитись, як завжди, і втекти завчасно, не чекаючи штурму Піллау.
Що ж у такому разі означала його радіограма, текст якої повідомив Нейл? Виходить, на Балтиці була ще одна стоянка, окрім “Кладовища кораблів” у Піллау?
Одверто кажучи, Вікторія сподівалася більшого і від самого “кладовища”. Знахідки були, загалом, жалюгідні. Запасні частини для підводного човна? Купа розірваних гральних карт? Даруйте, цього малувато.
Вікторія сподівалася, що у Вінеті знайдуть якісь документи, котрі проллють світло на діяльність “Летючого Голландця”. В її уяві поставало щось на зразок тієї ж радіограми або принаймні уривків донесення, перехопленого Шубіним. Адже міг забути Цвішен у Вінеті щось надто важливе? Міг чи ні?
— Ні! — рішуче відрубав Селіванов, коли Вікторія поділилася з ним своїми прикрощами. — Зовсім виключено, Вікторіє Павлівно. Як я розумію Цвішена, він не з тих, яким доводиться звертатись до бюро загублених речей. Що ви, далебі! Такий пройдисвіт, дуже спритний диверсант!
— Лоуренс теж був дуже спритний! — сердито сказала Вікторія. — І, між іншим, забув, кажуть, у поїзді валізку зі своїм рукописом. Потім заново відновлював її з пам’яті.
— А ви, бачу, відчули смак пошуків! — Селіванов схвально всміхнувся. — Так, це затягує. Азартна річ.
Та до чого тут азарт?
Не те що Селіванову, а навіть Грибову не зважилася б розповісти Вікторія про те химерне відчуття, яке оволоділо нею, коли вона натрапила на Вінету. Вінета була, гай-гай, порожня. Отже, треба шукати знову й знову, до тла перевернути весь Балтійськ, щоб знайти… Що? Цього Вікторія не знала.
Усе більше її полоняло відчуття, що в Балтійську, окрім Вінети, є ще щось дуже важливе, тісно зв’язане з “Летючим Голландцем”.
Пояснити це відчуття було нелегко.
Та ось приклад, який, може, підійде — хоч би трохи. Уявіть, що ви зайшли до темної кімнати й зупинились на її порозі чи навіть пройшли на середину. Не чути нічого, навколо пітьма. І все ж таки ви впевнені, що тут іще хтось є. Швидко натискуєте вмикач. Так і є! В кутках сидять люди і мовчки дивляться на вас…
Вікторія відчувала таке ж нетерпляче і водночас боязке очікування. Вона переступила поріг кімнати, навіть пройшла на середину, але скрізь було тихо, як досі. А вмикач на стіні все не могла знайти, хоч як старалася.
Містика? Анітрохи. Просто сигнал до краю напружених, загострено чутливих нервів.
Осінь непомітно змінилася на зиму, теплу, без снігу, але з вітрами.
Поряд з будинком Вікторії височів маяк, знизу білий, зверху червоний. Він спалахував через короткі проміжки часу, і тоді було видно грані його потужної лінзи, що відкидала світло далеко в море.
Коли по небу швидко линули хмари, маяк, здавалось, хитався. Коли ж біля вхідних бонів починали скаржитися на туман сирени, над маяком витягувалися довгі тіні, як крила вітряка.
Вікторія знала, що Шубін любив маяки. Може, він любив їх через те, що починав служити в Кроншлоті, — там перед війною стояли торпедні катери. А ліхтар на Кроншлотському маяку дуже затишний, у формі барильця, різнобарвний, мов ялинкова прикраса.
Погода в Балтійську мінлива. Тут часто гуляють шторми. Здається, вітри всієї Південної Балтики злітаються до цього міста на свій гемонський шабаш. Вони катаються на дахах, верещать, як розлючені коти, гуркотять, бряжчать, перевертом мчать вулицями, зривають з дерев останнє листя.
І раптом — майже в одну мить — все вщухає! Місяць просувається між хмарами, освітлюючи готично-гострий силует міста й простору гавань з військовими кораблями.