Він підвівся, заховав до кишені записну книжку.
— Треба вміти робити висновки з прочитаного! Наш Готліб збирає кладовищенські квитанції. Навіщо? Щоб довше прожити. Дурниця! Квитанції не допоможуть, не зможуть допомогти. Пакунок акцій — воєнних акцій! — куди надійніше! Роздобудьте такий пакунок, вчепіться в нього зубами і не випускайте навіть уночі! Смерть поблажлива до фабрикантів зброї.
Люди, як мені здається, починають цікавитися довголіттям, майже проживши життя. Так і наш командир. На вигляд йому не менш п’ятдесяти, хоч він приховує це і навіть фарбує волосся. Про це обмовився Курт.
П’ятдесят літ — і тільки командир підводного човна!
Звання командира теж не відповідає його вікові й військово-морському досвіду. Він всього-на-всього капітан другого рангу. В цьому званні був у 1942 році, так і лишився в ньому.
Бачиш, він просто не встиг дістати підвищення, бо був “потоплений”. Ми лишилися в тих же військових чинах, у яких нас застало потоплення.
Ось чому найкращий підводний ас Німеччини досі лиш капітан другого рангу, хоч давно вже мав бути адміралом.
За інших обставин він енергійно просувався б угору по сходинках чинів і посад. Йому протегує сам адмірал Канаріс…
(Довелося трохи зачекати, прикрити лист картою. Повз мене пройшов Курт, безтурботно насвистуючи й похитуючись, мов на танцях. Він, безсумнівно, шептун!)
Пишу далі. Так, Канаріс… Командир вчився разом з ним у кадетському училищі в Кілі, а ти знаєш, як однокашники допомагають один одному на флоті і в армії.
Та річ не тільки в Канарісі. Мені розповідали, що ще в двадцяті роки нашому командирові, тоді маловідомому лейтенантові у відставці, пощастило зробити важливу послугу фюреру. Це сталося на мітингу. На фюрера було вчинено замах, та наш командир прикрив його грудьми. Куля, призначена для фюрера, зачепила шию командира й пошкодила якийсь мускул чи нерв. Так він став калікою. Як бачиш, почесно. Ось чому командирові довірили командувати таким підводним човном, як папі. Він користується правом особисто доповідати фюреру!
Але чому, будучи другом Канаріса, навіть більше, користуючись правом особисто доповідати фюреру, командир терпить Гейнца?
Вважають, що Гейнц стежить за нами з наказу командира. А я гадаю: чи не приставлено його наглядати за самим командиром?
Ось приклад. Ми прибули до Вінети—два і стали па ремонт. Цього дня база була в траурі, як і вся Німеччина, — тоді саме на Волзі полонили нашу звитяжну Шосту армію.
Увечері в кают-компанії зійшлися Рудольф, я, Готліб, Гейнц і ще хтось. Вдаючи, що хоче розвеселити й підбадьорити товариство, Гейнц, за своїм звичаєм, розставляв нам пастки. Ми мовчали.
— Ви ніби якісь неживі, — сказав він нарешті роздратовано. — Чи не втямили, повторити?
— Гейнц жадає оплесків, — сказав я.
— Можу навіть пояснити. До речі, ви знаєте, чому німецький лейтенант, вислухавши анекдот, сміється тричі, а генерал тільки раз?
О господи! Ще історія, запліснявіла, як морський сухар!
Мовчанка. Гейнц швидко ковзає очима по наших обличчях: чи не клюне хто на гачок? У кожному розказаному ним анекдоті — гачок!
— От уже цей Гейнц! — видавив із себе Рудольф. — Колись прищикнуть йому язичка розпеченими щипцями!
— Розкажи цей анекдот командирові, — порадив Готліб. — Він зрозуміє. Ще не адмірал.
— А заразом, — підхопив я, — з’ясуй, як він ставиться до полонення армії на Волзі.
Гейнц тільки злобливо скоса подивився на мене и більше вже не пустив і пари з уст.
Але я знову про Гейнца…
Наш командир, можливо, почуває себе скривдженим по службі.
1 річ не тільки в адміральському званні. Людині, якщо вона творить щось незвичайне, потрібне загальне визнання, захоплення натовпу, схвальні статті в газетах. Один некролог, навіть дуже довгий, не може замінити цього.
Командирові не вистачає слави. (Як мені тебе!)
Найзначніше з того, що він зробив у житті, — а він не молодий, не забувай про це! — не може набути розголосу. На його подвигах стоїть гриф: “Суворо секретно”.
З травня 1942 року найкращий підводний ас Німеччини — в тіні. І невідомо, коли з неї вийде. Та й чи вийде взагалі? Адже навіть дубове листя до свого рицарською хреста він одержав “посмертно”. Про це йшлося в некролозі.
При командирові не можна згадувати прославлених німецьких підводників. Його просто згинає в дугу, коли він чує прізвища Прієна і Гугенбергера.
Уже з цього ти можеш зробити висновок, що ми живі, Мертві не заздрять живим, І вони не ревнують.
А втім, хто його знає…
Та, в усякому разі, мертвих не мучить холод, спека, задуха й сморід.
А ми відсапуємо тільки вночі, коли підводний човен випливає для зарядки акумуляторів. Потім знову, і надовго, віко домовини захлопується, тужливо брязкаючи.
Задушно. Тісно.
До випарувань людського тіла, до парів кислоти акумуляторів, до специфічного запаху робочої апаратури, а також мастил домішується ще запах вуглекислоти. Нагромаджуються небезпечні покидьки дихання.
Протягом тижнів, Лоттхен, ми п’ємо застояну теплу воду, і то в обмеженій кількості. її доводиться економити в поході. Їмо одноманітну консервовану їжу. І довго-довго не миємось, як печерні люди.
Поглянула б ти на нас, які ми брудні! Ти, така чистуха! Щосуботи примушуєш мити з милом тротуар перед будинком і сама ладна хлюпатись у ванні, як мала дівчинка, збиваючи піну!
Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.
У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?
Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це — він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?
А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!
Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.
Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди — краще змовчу”.
Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.
А у сні мене мучить твій голос.
Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.
Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила — жіночий голос!
Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди — виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).
За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий — любе щебетання. Або млосний, грудний — голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.
На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!
Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси: