Про інших курсантів і говорити нічого. В цей день байдужих чи спокійних нема. Різниця лише у відтінках емоцій.
У випускників, котрі доношують на лівому рукаві чотири золотих ріжки гострим кінцем донизу, — це гордість наполовину з радістю, старанно приховувані. У решти курсантів, які носять поки що один ріжок, два або три, до радощів домішується нетерплячка й трішечки заздрощів.
Вище військово-морське училище імені Фрунзе проводжає своїх випускників, нових офіцерів флоту!..
Церемонія ця відбувається в колишньому Актовому залі, нині залі Революції.
Ось долинають важкі, ритмічні кроки. Відчиняються білі різьблені двері, до залу синьо-чорним компактним прямокутником заходять курсанти.
Уздовж лівої стіни шикуються випускники, причому відмінники на правому фланзі, біля протилежної стіни— решта курсантів, тримаючи рушниці до ноги. Не здригне, не ворухнеться рівний, як під шнурочок, ряд бездоганно випрасуваних фланелівок, хоча серця під ними, мабуть, стукотять щосили.
Олександр Ластиков — на правому фланзі випускників.
Не повертаючи голови, нічим не порушуючи ладу шеренги, він пробігає поглядом по групі викладачів училища. Серед них — у повній парадній формі Грибов.
До залу урочисто вносять стяг училища.
Він пропливає вздовж шеренги курсантів. Майорять горді стрічки орденів Леніна й Ушакова. Зосереджено-суворі, не дивлячись по боках, крокують велетень прапороносець і два асистенти йому до пари, — в бригаду прапороносців відбирають найвищих на зріст відмінників. Широкі випуклі груди перетинає блакитна стрічка з золотою окантівкою, на плечі — оголений палаш.
Зачитують наказ міністра про присвоєння випускникам військових звань. Лейтенант… Лейтенант… Лейтенант…
Уперше випускники чують свої прізвища в поєднанні з офіцерським званням. Вони морщать носи, намагаючись бути байдужими. Але радісна хлопчача усмішка мимоволі грає на губах. Команда:
— Офіцерам-випускникам погони, кортики, дипломи вручити!
Привітання, традиційна відповідь: “Служу Радянському Союзу!”, туш. І тут додержано церемоніалу: кожному відмінникові туш виконують окремо.
Знову команда:
— Офіцерам-випускникам форму одягу — курсантську на офіцерську замінити! Офіцери-випускники, напра-во! По факультетах — кроком руш!
В класах на столах розкладено тужурки з поперечними золотими смужками на рукаві. Офіцери натягують білі рукавички, поводять плечима, заклопотано косять на них оком — звикають до погонів. А ті настовбурчуються крильцями: ще не слухняні, не прим’яті шинелею. На золотій сухозлотиці суворий чорний просвіт і дві маленькі срібні зірочки. Провідні зірочки! Куди, в які моря, до яких подвигів задля слави Вітчизни поведуть вони?..
Поки що приводять знову до залу. Гамір схвалення, захоплення серед гостей. Дуже зворушливі ці юні офіцери. Зовсім ще новенькі, незграбні, вони соромляться власної пишноти.
Лунає Гімн Радянського Союзу. Адмірал виголошує привітальну промову. Під лунким склепінням прокочується:
— Рівняйсь! Парад, струнко! До урочистого маршу, за взводами, на двох лінійних дистанцію, перший взвод — прямо, решта — напра-во! На пле-че! Направо рівняйсь! Кроко-ом — руш!
Услід за прапором училища проходять молоді офіцери. Зал спорожнів.
Наказ про призначення на флоти зачитують уже в ротах:
— Лейтенант Авілов — на Тихоокеанський… Лейтенант Бубликов — на Чорноморський…
Відмінники, за традицією, можуть обрати собі море. Товариші Олександра наперед знають “його” море. Де й продовжувати службу старому балтійцю, як не на Балтиці?
Але заключні слова наказу викликають загальний подив:
“…відрядити в розпорядження командувача прикордонних військ Ленінградського військового округу”.
Прикордонних? Чому?
Олександр з Грибовим багатозначно переглядаються Тільки вони двоє розуміють, в чому річ. Це — таємниця, про яку не належить знати нікому, крім дуже обмеженого кола людей.
Офіційна частина закінчена. Молодих офіцерів оточують їхні гості — родичі й знайомі. Олександр підходить до Грибова.
Коротке, міцне рукостискання.
— Коли їдете на нове місце служби?
— Післязавтра, Миколо Дмитровичу.
— Дуже добре. Я схвалюю ваш намір не йти нині у відпустку. Відгуляєте її узимку.
— Звичайно, Миколо Дмитровичу. Хочеться поплавати, поки навігація. А потім, я ж читаю газети…
Грибов, кивнувши головою, показує, що зрозумів, яке відношення мають газети до цього наміру.
Він замислено дивиться на лейтенанта Ластикова.
Зовнішньої схожості з Шубіним ніякої. Та її й не може бути. Олександр — не рідний син, годованець.
І все ж відчувається глибока внутрішня спорідненість між ними.
Жести й розмова Ластикова трохи уповільнені. З першого погляду він може здатися навіть флегматичним. Та це спокій спортсмена, який береже сили для вирішального кидка чи удару.
Ластиков небагатослівний. А колись же, коли був юнгою, міг годинами патякати, розважаючи матросів. Відбулося щось подібне до того, що відбувається з тоненьким дискантом, який, змужнівши, перетворюється на могутній баритон чи бас.
А час, час як летить! Чи давно під дверима дзвонив обстрижений під машинку курсант-першокурсник, старанно ховаючи за військово-морським етикетом свою соромливість: “Дозвольте зайти!”, “Дозвольте відрекомендуватися!”
Але потім, сівши в кріслі навпроти господаря, він оволодів собою. Характерно, що відразу ж оволодів собою, як тільки назвав “Летючого Голландця”, тобто перейшов до справи, до мети своїх відвідин.
Пригадує, сидів, зчепивши пальці рук між колінами, трохи подавшись уперед, схиливши лобату голову. Доповідав — саме не розповідав, а доповідав — стисло, економно, намагаючись дотримуватися тільки фактів.
Тепер лейтенант Ластиков, виструнчившись, стоїть перед Грибовим.
Волосся у нього біляве, майже лляне, не обстрижене під машинку, а зачесане на проділ. Риси дуже засмаглого обличчя ствердли, визначились.
І все ж давній любий серцю Грибова, незграбний першокурсник інколи проглядає в ньому. Особливо, коли задумається про що-небудь — як ось тепер — і так глибоко задумається, схиливши голову і втупившись у співбесідника своїми темно-карими, широко поставленими, наче трохи здивованими очима.
— Я, Миколо Дмитровичу, став дужо ясно розуміти, як це важливо: “Летючий Голландець”! Адже ми по самому краю ходимо, хіба не правда? Інші, можливо, тільки почитають газети і слухають радіо одним вухом, а для мене кожне слово наче молотком по голові. Заплющу, знаєте, очі, а “Летючий” спливає, як тоді, в шхерах, сірий, в сірому тумані, довгі стебла водоростей на ньому.
Молодий офіцер примусив себе всміхнутися, але очі були невеселі, злі.
— Ну що ж! — бадьоро сказав Грибов. — Я зробив свою частку роботи. Решта залежить уже від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння. Я так і доповів адміралові Ришкову… Сподіваюсь, не підведете? Жартую, зрозуміло. Ви як проводите сьогоднішній вечір? За традицією, з товаришами?
— Так точно. Прощально-відчалювальна зустріч.
— Тоді, значить, завтрашній вечір у мене?
— Дякую, Миколо Дмитровичу.
— Дякуватимете потім. Я закінчив прокладання курсу. Завтра вручу карту вам…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ТЕМА ВЕЛИКОГО МІСТА
Коли Олександр вийшов від Грибова, то майже нічого не бачив, не помічав довкола. Зигзагоподібна лінія прокладки пливла в сутінках перед його очима.
Наче червона гадючка, звивалась вона на тлі будинків і дерев, горбилась, як гусінь, зсувалася й розсувалася, як складаний метр…
Олександр спустився Невським до будинку Адміралтейства, покружляв у сквері, де прогулювались няньки, везучи поперед себе колясочки з дітьми і багатозначно поглядаючи на матросів, що стояли купками в затінку дерев.