Хоч як поринув він у свої думки, все ж із неприхованим задоволенням піднімав руку до козирка, відповідаючи на привітання.
Час був порівняно ранній. Треба було вирішити, як закінчити цей вечір, останній у Ленінграді.
Товариші, звичайно, ще догулюють на квартирі одного з випускників. Чудові, браві, веселі хлопці. Але до них зараз не хотілося. Вони обступили б Олександра, почали б допитуватись, чому він такий неуважний, і настирливо вимагати, щоб він негайно випив “штрафну”.
І потім там, мабуть, сидить ця Жанна!
Вчора Олександр не мав через неї ні хвилини спокою. Вона майже безперервно реготала, відкидаючись назад усім тілом, і говорила: “Гарний — жах!”
— Шурик! Шурик! — кричала вона через усю кімнату (його ніколи і ніхто не називав “Шурином!”). — Я при іду до вас у Виборг! Не бійтеся мене! Я не кусаюсь! — і захлиналася сміхом, наче і справді сказала щось дуже дотепне.
А він і не боявся. Просто думав у цю мить про слова Грибова: “Решта тепер залежить від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння! Не підведете?”
Можливо, іншим часом вона й сподобалася б йому, ця так звана Жанна? Хоча навряд.
Він із задоволенням зайшов би до Вікторії Павлівни — покрасуватися погонами і кортиком. Вона, звичайно, Почастувала б його домашнім печивом і цукерками. Досі ніяк не могла звикнути, що Олександр уже дорослий чоловік.
“Їжте, печиво, Шуро! — примовляла б вона. — Від нього краще ростуть!”
А куди ще рости? І так вже сто вісімдесят два сантиметри!
Та Вікторії Павлівни, на жаль, не було в Ленінграді.
Поминувши Ісаакіївський майдан, Олександр без мети повільно побрів уздовж Мойки. Він опам’ятався лише біля театру імені Кірова. Сьогодні ставили “Мідного вершника”.
Що ж, це до речі — Олександр любив думати під музику.
У касі квитків не було. Довелося купити на руках.
— Тільки, вибачайте, місце — нікудишнє, — чесно попередив чоловік, поступившись квитком.
Капельдинер навшпиньках провів офіцера в ложу — увертюра вже почалася. Був вільний один стілець у задньому ряду. Олександр обережно сів на нього.
Коли підняли завісу, виявилося, що місце справді “нікудишнє”. Олександрові було видно тільки частину софіту у вузькому проміжку між стіною і кучериками жінки, що влаштувалась перед ним. Про те, що відбувається на сцені, він і його сусідка, невисока худенька дівчина, могли тільки здогадуватися з реакції глядачів, що сиділи у двох рядах попереду.
Олександр опустив голову. Щось у музиці “Мідного вершника” будило спогади про війну.
То була своєрідна мелодія, яка час від часу повторювалася, наче вперто проривалась крізь перешкоди.
Олександрові захотілося поглянути на сцену, де старанно тупали балерини. Він встав, постояв, дивлячись поверх голів, потім сів на бар’єр, що відокремлював одну ложу від іншої. Звідси видно добре, наче піднявся на салінг грот-щогли!..
Так, йому-то добре, а як дівчині, його сусідці? Якщо Олександр не бачив нічого, то вона й поготів.
Бідолаха! Вона вигиналася, крутилася, підводилася, витягала шию, попробувала пересісти на звільнений стілець Олександра, повернулася назад. Ще б пак! Плечиста жінка і її кучерики затуляли собою все видноколо!
Олександр був підкреслено чемний з жінками, як личить морякові й офіцеру. Він ввічливо нахилився до дівчини:
— Вибачте, як ваше ім’я?
— Люда, — повагавшись, здивовано промовила дівчина.
— Так ось, Людо, чому б вам не сісти на бар’єр, як я?
— Вважаєте, нічого? Можна?
— Цілком, — солідно підтвердив він.
Вона сперлася руками на бар’єр, легко підстрибнула і сіла поруч із ним.
— Ну як? — дбайливо запитав він через хвилину.
— О! Цілком, — повторила вона його вислів, невпевнено засміявшись.
Та через кілька хвилин Олександра і Люду зсадили з їхнього сідала на вимогу якогось причепи. І вони знову поринули в свій “колодязь”, на дно якого долинали тільки звуки оркестру.
Знову залунала урочиста мелодія-акорд, і холод поповз по спині.
— Невже він не був тут? — пробурмотів Олександр.
— Хто? — неголосно запитали поруч.
— Композитор… Вибачте, я думав уголос. Так яскраво постала в уяві блокада, а потім наша перемога… Коли в оркестрі звучить ось це!
— Та це ж тема великого міста! — здивовано сказала дівчина. — Вона проходить через увесь балет.
На них зацитькали.
Тема великого міста, он воно, значить, що! А він і не знав.
Тепер зрозуміло, чому спогади його пішли таким річищем…
Йому ввижалося місто, оповите пітьмою, схоже обрисами будівель на гірський ландшафт, безладне нагромадження скель.
Туди і сюди розгойдувались по небу промені прожекторів — велетенський світляний маятник. Здавалось, підбадьорливе цокання метронома іде від цих променів, вони і є метроном, котрий вмикається в час повітряного нальоту або артилерійського обстрілу і вперто нагадує людям: місто живе, місто стоїть, місто вистоїть!
Фронт зовсім близько — за дванадцять кілометрів від Двірцевої площі. Вже готується зайняти посаду німець, фашист, генерал-майор Квут, призначений “комендантом Петербурга”. Ретельний дурень, він приготував навіть дорожні листи для в’їзду до міста легкових і вантажних автомобілів.
Надаремно старався! Горді ленінградці не зазнали-на собі дій фашистського “кнута”.
Зате зверху, з бомбами, увірвався в обложене місто посланець фашизму — голод! Це було у вересні 1941 року.
— Ой леле! Біда ж яка, біда! — крикнула мати, пробігаючи коридором. — Склади з продовольством горять!
Усе довкола освітлене оранжевим миготливим світлом.
Зенітки відігнали фашистських бомбардувальників, але непоправне сталося. Патьоки масла текли по брукові. Борошно і попіл, літаючи в повітрі, осідали на скорботні обличчя людей, які стояли біля пожарища.
Вогонь згасав. Дехто, зігнувшись, уже порпався в чорно-сірій землі.
— Спробуй! Солодка! — Шурків друг Генка простягнув йому в жмені трохи землі.
Вона й справді була солодка. Гаряча й солодка земля наполовину з цукровим піском!
Це був перший великий повітряний наліт на місто. Незабаром склянку землі зі згарища продавали в Ленінграді втридорога.
І все ж велике місто стояло і вистояло!..
Якби Олександр довідався, що сусідка його думає, загалом, про те саме, що й він, то сказав би: “Думки йдуть паралельним курсом”, — і дуже здивувався б.
Тільки Люда думала не про солодку землю зі згарища, а про блокадний хліб.
О, ці заповітні сто двадцять п’ять грамів, денна норма, про яку починали мріяти уже напередодні! Борошна в маленькій чорній скибочці було менше, ніж тирси, та й саме борошно, власне, було пилом, який нашкрібали з підлоги на дворах млинів. Але ленінградці з повагою і ласкаво називали свій блокадний хліб хлібцем.
Чорна скибочка відпливає вбік. Перед Людою захитався натовп. На Сінній б’ють торговку-спекулянтку. Люди, до краю виснажені, хитаються, розмахують кулаками, але удари слабкі. Після кожного удару доводиться зупинятися і переводити дух. А обличчя у всіх набряклі, нерухомі, з жовтими й червоними плямами.
Побачивши такий сон, дитина прокидається з криком і довго не може потім заснути. Але ж це і був страшний сон її дитинства — блокада!
А Людин сусід теж у думці продовжує мандри. Він бачить себе в темному провалі вулиці. Повільно йде, і довга тінь його повзе по заметах перед ним. Заграва хитається над Петроградською стороною, потім перекидається в район гавані.
Лютий мороз скував місто, вода замерзає на льоту.
Щойно Шурка поховав матір. Сам одвіз її на санчатах, дбайливо сповивши, як колись вона сповивала його.
Він не плаче. Лише внутрішній дрож з ранку почав бити його і не минає. Та ще якийсь туман застилає очі.
Це страшна крижана весна 1942 року, коли слідом за чоловіками почали помирати й жінки. Вони довше трималися.