Звірі поводилися на диво хоробро. Здавалось, Карельський перешийок перетворився на величезний заповідник.
Був тут один лось, за яким перевіряли годинники. Двічі на день він прибігав па маленьку залізничну станцію в лісі, точно до прибуття поїзда. Пасажири, під’їжджаючи, виглядали його з вікон: “Ось він! Мчить щодуху! Почув гудок!”
На станції поїзд стоїть три хвилини. Частування приготовлено заздалегідь — лося знають по обидва боки кордону. І, хитаючи головою з гілчастими рогами, він поблажливо бере — іноді прямо з рук — данину своїй королівській пишноті.
Олександрові розповіли також про зайця, який жив па одній заставі. Він був добряга, як згадують, дуже товариський і клопітливий. Вставав раніше за всіх, підскоком біг на стрільби з прикордонниками, а коли вони поверталися, стрибав перед строєм. Снідав, обідав і вечеряв разом з усіма, спати примощувався в ногах на чиїйсь койці!
Треба уявляти собі безконечні осінні або зимові вечори на заставі, щоб зрозуміти, як любили цього наївного сіренького пустуна.
Він став жертвою власної добросовісності. Якось, розважаючи товариство своїми стрибками, підскочив надто високо, вдарився носиком об палицю, яку тримав над ним один із його приятелів, і впав.
Спочатку думали, що заєць прикинувся мертвим — це була одна з його витівок. Потім зрозуміли, що він номер.
Досі на заставі не можуть розповідати про це без хвилювання.
Та звірі на перешийку — не тільки розвага. Вони завдають і чимало клопоту.
Лосі, пробігаючи, зачіпають сигнальний дріт, і починаються дзвінки, які піднімають усю заставу в бойовій готовності.
Рись переходить контрольно-слідову смугу, дбайливо переорану й заволочену вздовж усього кордону, і після цього над відбитками обережних лап, схожими на королівський знак лілії, довго стоять слідопити, міркуючи: звір пройшов чи порушник, що прикинувся звіром?
Нині вже вважають безнадійно старомодним напинати на руки і ноги кігті чи копита, щоб рачки перебратися через контрольно-слідову смугу. Але серед порушників можуть знайтися і ретрогради. “По-старосвітському працюють, відстали”, — зневажливо говорять у таких випадках.
Незабаром Олександр перестав симпатизувати лосям. Пов’язано це було з радіолокатором. Потім у кают-компанії жартували, що той працював надто чітко.
Ще під час практики Олександр був у захопленні від цього незвичайного пристрою, що однаково добре “бачить” вдень і вночі, в сніговій і в туман. Пильне “радіооко”, встановлене на щоглі, безперервно обертаючись, “оглядає” простір навколо корабля. Радіохвилі розбігаються від нього в різні боки і, наштовхнувшись на перепону, поспішають назад. А в рубці на екрані з’являються плями і плямочки, відсвіти цих перепон.
Олександр зачаровано стежив за тим, як обертається світна лінійка-покажчик, перетинаючи концентричні кола, які визначають відстань. Раптом метушливий промінчик освітив плямку, якої не було раніше на екрані, шви-донько побіг далі, наблизився, знову освітив її. Плямка пересунулася. Вона темніла в межах дев’ятого кола, тобто па відстані дев’ять кабельтових від корабля.
Пересунулася? Отже, не риф, не острів? Втім, це ясно й так. На карті найближчий острів із групи прибережних островів лежить значно далі.
— Нерозпізнана ціль, товаришу лейтенант! — доповів радіометрист.
— Бачу. Швидкість її просування?
Блискавичний підрахунок:
— Три вузли.
Шлюпкова швидкість! Невже порушник у шлюпці?
Тремтячи від хвилювання, Олександр вийшов з рубки і доповів про рухому ціль командирові.
Той подивився на нього з сумнівом. Але нетерпіння молодого лейтенанта вплинуло і на нього.
— Курс двісті тридцять! Повний вперед! Бойова тривога!
Палуба ще дужче затремтіла під ногами. З люків стали вискакувати матроси. Прикордонний корабель ліг на курс зближення.
— Щастить вам, товаришу лейтенант, — з повагою зауважив сигнальник. — Всього тиждень у нас, а вже звіра засікли.
— Оце точно, що звіра, — підтвердив командир, не одриваючись від бінокля. В голосі його забриніли веселі інтонації.
Олександр швидко приклав до очей свій бінокль.
Високо тримаючи горду голову над водою, протоку перетинали лосі: самець і дві самки. Мабуть, звірі перебиралися з острова на острів, шукаючи корму. Червоно-бурі, ошатні, яскраві, як осіннє листя, вони спокійно пливли по воді і навіть не звернули з дороги, побачивши корабель, тільки зверхньо позирнули на нього.
— Ну, ну! З ким не буває, — потішав Олександра командир. — На Далекому Сході зі мною теж була оказія…
— Лосі?
— Качки. Летіла, можете собі уявити, зграя диких качок, штук двісті або триста. Низько над водою летіла, причому з великою швидкістю — до п’ятдесяти вузлів… А чия це швидкість?
— Торпедний катер, — чітко, як на екзамені, відповів Олександр.
— Правильно. Пост СНІС дає нерозпізнану швидкохідну ціль. Тривога! Ми — навперейми!.. Ет, що там казати!.. Добре, хоч літак не піднявся в повітря!
В Олександра відлягло од серця.
— Даремно я потривожив вас, — ніяковіючи, сказав він.
— Недаремно! Ні, недаремно! — енергійно заперечив командир. — Краще сто разів за лосями чи качками погнатися, ніж один раз порушника пропустити. В нашій з вами справі зайвої пильності немає і бути не може! Ходимо по кордону, по червоній лінії, а час, самі знаєте, розпал холодної війни, літо тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року…
Літо в цих місцях гарне, але неспокійне. Вабить око гра світла і тіней — але це і природне світломаскування. Порушник у камуфльованому костюмі може стояти поруч, між деревами, у тремтливій сітці сонячних плям, і буде непомітний — як ягуар або тигр, що причаївся серед листя.
А восени шхери стають іржавими. Багряні, буро-зелені і золоті смуги в різних напрямках прорізають воду.
Часом починає сіяти дощ. Потім вітер кількома нападами зриває барвистий серпанок з островів.
Тепер порушникові вже не потрібен його камуфляжний костюм. Він загортається в туман. А дощ послужливо змиває за ним сліди.
В цю пору на морі лютують шторми.
Але ось і дощі скінчилися. Над Карельським перешийком повільно осідає хмара сніговію. Граніт і болота вкриваються білим. Вода в протоках і затоках береться кригою.
Кажуть: “Зима мужику відпочинок несе”. Якоюсь мірою це стосується і прикордонників. Не треба щодня боронувати контрольно-слідову смугу. Вся вкрита снігом просторінь уздовж кордону — зимова контрольно-слідова смуга.
Якщо ж порушник наважиться піти по льоду, то пробиратиметься вздовж берега, позираючи на примітні орієнтири, щоб не збитися з дороги.
Як і вовк, він любить завірюху. Вона допомагає йому. Не треба морочитися з віником, обертаючись через кожні два-три кроки і замітаючи сніг за собою. Завірюха сама замете, вирівняє зрадливі сліди.
Та радіолокатори не дрімають. Трапляється, що прикордонникам доводиться ставати на лижі й “діставати” порушника з боєм на торосистому льоду.
Кораблі прикордонної служби бездіяльні в цей час. Узимку моряки опоряджують матеріальну частину і техніку, а також навчаються. Але вечори та вихідні дні у них вільні. Офіцери мають більше можливості бувати з сім’єю.
Ранні шлюби взагалі заведені серед моряків і прикордонників. Багато офіцерів одружуються одразу ж після закінчення училища.
Одружені дивляться на одинаків, звичайно, звисока.
— Одружись, не пошкодуєш! — поблажливо радили Олександрові. — Зв’язок з берегом буде міцніший. Та й на морі якось бадьоріше. Зверни увагу: корабель — і той швидше повертається з кордону на базу, — як кінь до стайні. Після штормів і бур відпочиваєш душею в сімейному колі.
— Це ще яка жінка попадеться! — відбувався жартами Олександр. — Трапляються такі, що в морі, мабуть, спокійніше.
Але він справді в морі почував себе краще, ніж на суші. Був зібраніший, здоровіший, щасливіший.