Життя на кораблі заповнене до краю, воно просте і осмислене.
У своїх листах Олександр лаконічно “доповідав” Грибову і Вікторії Павлівні про себе, описував, як старається виробити в собі шубінський характер:
“Ось, наприклад, сумніви і вагання. Я намагаюсь не допускати їх до себе. Вагатися, сумніватися — це не те, що обдумувати. Різні речі, так же?
І раптом помічаю: вагаюсь! Еге! Одразу круто кладу руля. Приймаю те рішення, яке перше спало мені на думку. Тут саме важливо, що перше! Так учив гвардії капітан-лейтенант. “Тренує волю, привчає до рішучості”, — пояснював він нам. І наводив випадок з ослом: “Погано бути ослом. А особливо погано — буридановим ослом”.
Восени 1952 року мали відбутися окружні спортивні змагання. Ранньої весни, коли крига ще сковує море, комдив, “активний уболівальник”, відрядив Олександра до Ленінграда тренуватися.
Як виявилося, сусідом його по гуртожитку був давній знайомий — Ривчун. Він займався самбо.
Тренуванням динамівців-самбістів, казав Ривчун, керував учасник війни, колишній полковий розвідник, людина вже немолода, близько п’ятдесяти років. Недавно він повертався вночі з гостей. У безлюдному провулку троє перегородили йому дорогу. “Витрушуйся, дідусю, з шуби”, — запропонував ватажок. А двоє інших не кваплячись зайшли ззаду — “допомагати”.
“Не знали, дурні, кого чіпали. Самого Івана Опанасовича! — сміючись, розповідав Ривчун. — Розкидав їх, як кошенят. Потім уже опам’ятались, у міліції. Сидять на лаві рядком і очима на нашого тренера лунають — ось тобі й дідусь!”
Це зацікавило Олександра. Кілька разів він супроводжував Ривчуна на заняття самбо. Спочатку лежав осторонь на купі матраців, спостерігаючи, як миготять перед ним міцні тіла, слухаючи короткі заохочувальні вигуки: “Чудовий захват!”, “Тепер підсік!”, “Переводь на бойовий прийом! Усе!”
Потім мускули спортсмена нетерпеливо запросилися на середину залу. Ривчун з дозволу інструктора показав Олександрові кілька прийомів.
— Швидка реакція в тебе, — похвалив він. — Але дуже багато сили пускаєш у хід. А більшість прийомів полягають якраз у тому, щоб спрямувати силу противника собі на користь…
У свою чергу Олександр запросив Ривчуна в басейн для плавання.
— Наша вода о сімнадцятій нуль—нуль, — попередив він. — Не запізнюйся! Вода в басейні назахват.
Останній рік в училищі Олександр тримав першість з плавання. Він і до того плавав добре — завдяки вимогливості Шубіна. Та, тільки закинувши балони за спину, а на ноги натягнувши ласти, по-справжньому відчув радість плавця.
Ривчун смирненько сидів на лавці, підібгавши під неї ноги в калошах (гостям видавали калоші). З басейну довгими хвилями вихлюпувалась вода. На підлозі розтікались калюжі. Навколо стояв гамір від командних вигуків, плескоту, швидких ударів по воді.
Басейн було підсвічено зсередини Гнучкі тіні ковзали туди і сюди, ніби рибки в акваріумі.
І як же приємно було на деякий час стати рибкою! Занурюючись у воду, Олександр щоразу був захоплений чарівним перетворенням. Підводник, замкнений у своїй металевій коробці, навіть водолаз, який тяжко ступає по дну в чоботях-грузилах, не відчуває нічого подібного. Відчуття підводного плавця можна порівняти хіба що з вільним польотом у повітрі.
Проносячись по басейну з краю в край, легко розвертаючись, швидко піднімаючись і опускаючись, Олександр думав, що так, напевно, буде літати людина. Реактивні літаки використовуватимуть лише на великих відстанях — для далеких подорожей. А повсякденно в побуті застосовуватимуть легенькі пристосування на зразок акваланга. Пружне, рухливе, пронизане голубими іскрами повітря буде надійно тримати — як вода тримає Олександра.
— Ну як? — спитав він, знімаючи маску і сідаючи поруч Ривчуна.
— А ти, я помічаю, цілеспрямована людина, — сказав той, примружившись. — У тебе не окружні змагання в голові, а щось інше. Я знаю що. Нової зустрічі сподіваєшся, щасливого випадку?
— Випадку? — Олександр з гідністю випростався. — Щодо випадку мій професор каже так: “Слабкий шукає випадку. Сильний його створює”. Французька приказка, до твого відома!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ПОЧЕРК ЦВІШЕНА
На початку літа передбачалося приступити до пошуків Вінети, але прикордонники випередили.
Олександра викликали до комдива.
З того, як спокійно той тримається, підкреслено не кваплячись закурює, Олександр розуміє, що справа невідкладна, важлива і, напевне, пов’язана з Вінетою.
Так і є.
— Нове доручення для вас!
Багатозначна пауза. Але, наслідуючи комдива, Олександр уже навчився за будь-яких умов зберігати спокій. Комдив прихильно киває:
— Так, по-вашому особливому департаменту. Не аквалангісти. Поки що не аквалангісти. Якийсь чорний макінтош.
— Знову біля Мурисова?
— Ні. Поряд. Ривчун повідомляє, що на тому березі помітили підозріле “ворушіння”. Прибув якийсь чорний макінтош. Із сусіднього готелю для туристів. Ви ж любите ловити рибу? — несподівано запитав комдив.
Олександр здивований:
— Рибу? Я б цього не сказав.
— Чому?
— Та якось не хвилює, товаришу комдив.
— Тобто як — не хвилює?! — Комдив підвищив голос. — Вас це не може не хвилювати! Ви ж запеклий рибалка! Запевняю вас! Ось і вирушайте собі ловити рибу до Ривчуна. Завтра, до речі, неділя. Не будемо передчасно здіймати галас. Можливо, усе це даремно. Зрозуміли?
— Так точно. Зрозумів, товаришу комдив…
Взагалі жити на Карельському перешийку і не захоплюватись рибною ловлею — це над людські сили.
Ще весною в Ленінграді Ривчун настирливо запрошував Олександра до себе.
— Лящі у нас — отакі! — спокутував він. — І щуки є. Метрів два! Не віриш? Ну, нехай буде півтора. А окуньки, ті, брат, самі в човен стрибають. їй-богу, не брешу! Побувай у нас — пересвідчишся! Краще приїжджай увечері, перед вихідним. Перехилимо з тобою чарочку, заночуємо, а о другій годині ранку, хочеш не хочеш, розбуджу. І позорюємо.
Так у них все й пішло: за розкладом.
Олександр, чекаючи вечері, трохи погуляв на самоті біля будинку, посидів на березі затоки, неуважливо кидаючи у воду камінчики.
— Ну як? Нагуляв апетит? — Ривчун уже метушився навколо столу, накритого до вечері.
Приятелі, відповідно до програми, перехилили по чарочці, повечеряли і сіли на ґанку побалакати.
Пройшов короткий дощик. Небо — липневе, дуже яскраве, жовто-зелене. Хмарки розтяглися по ньому оранжевими й червоними пасами. Сонце сіло, проте ще тепло.
У літній їдальні, яка була збита з дощок і стояла край берега на палях (жартівлива назва її “Наш поплавок”), бадьоро бряжчать ложки. Апетит у прикордонників богатирський, але сьогодні всі “невдоволені”.
Їдять, кривляться, примовляють: “Погано пече сусідка. Поганий хліб у сусідки, кислий!”
Учора пекар захворів і його відправили до госпіталю. Хліб доводиться поки що брати у “сусідки”, тобто на сусідній заставі.
Наряди вже пішли охороняти державний кордон. Прикордонники, що лишилися, розбрелись по подвір’ю. Кілька чоловік примостилися з книжками на високому камені. Поки, видно, кімната не вабить.
На другому краю двору — колективна стрижка: всією заставою стрижуть Вовку, трирічного сина замполіта. В руки дається він тільки старшині, а той був у відпустці, тільки-но приїхав. За цей час маля заросло, як дикобраз. Воно сидить на колінах у старшини, що клацає ножицями, і, нагнувши голову, реве басом. А навколо товпляться його дорослі приятелі й хором умовляють:
— Ну, Вовику! Не плач, Вовику!.. Давай, Вовику!
Одним вухом Олександр слухає вечірні мирні звуки застави, яка готується спати. Поступово гамір стихає. Барви тьмяніють, від затоки поволі котиться туман… Мовчанку порушує Ривчун.
— А в нас подія, — каже він, щоб розважити гостя. — Три дні тому двоє людей утопилися. Не наші, з того берега, але ж то теж люди — шкода.