Дружина Ривчуна подає голос із будинку.
— І такого шкода! — округло, по-володимирськи, говорить вона. — Обоє зовсім молоді. Хутірські. Її знайшли, а його й досі шукають…
На протилежному березі затоки живуть хуторяни. Люди чудові. Не дуже веселі, зате статечні, роботящі. Є бідніші серед них, є багатші. Тих, кажуть, навмисне розтикали тут після сорокового року.
По хуторах кочують бродячі батраки — зовсім дивина для радянських людей. Приходять, шукаючи роботу, здалека, з другого кінця країни, і все майно їхнє вміщається у невеликій скриньці та в кишенях просторої вовняної куртки.
Перед очима прикордонників проходять усі сільськогосподарські роботи: орання, косовиця, знову орання. Землі для прогодівлі малувато. Але ж є вода. Вдосвіта і під вечір, заклопотано стукаючи моторами, виходять у затоку рибальські човни.
У святкові дні на тому боці влаштовують гуляння або змагання на човнах із вітрилами. Сусіди люблять спорі. На лісистій горі бовваніє п’ятиповерховий будинок. Це готель для лижників і туристів. Сюди приїжджають не тільки із сусіднього містечка, але навіть із столиці. Повернувшись на заставу, старший наряду докладно доповідає про все, що довелося бачити. Пам’ять у прикордонників чіпка, добре тренована:
— Лікар на той хутір більше не приїжджав. Але хлопчик ще ходить з перев’язаною рукою. До хазяїна найнялися двоє нових наймитів. Знову приїздив чоловік у чорному клейончастому плащі. Невідомо, з міста чи з готелю. Машина в нього — мікролітражна, темно-коричнева. Стежив за нашим берегом у бінокль, ховаючись на сіннику. По обіді знову стежив — уже крізь вікно. Господар йому щось пояснював. А ввечері дід, батько господині, вудив рибу на човні.
Слід доповідати про все, що заслуговує на увагу, в тому числі й дрібниці. Хто його знає, можливо, тільки здається дрібницею, а придивишся та зіставиш з іншими дрібницями, і, дивись, вийде щось важливе!
Взагалі картина відкривається одноманітна. Подій майже не буває.
Однак недавно, в неділю, сталася подія, причому дуже сумна. Вранці, як і завжди, хуторяни попрямували у кірку. Дзвонар закликав їх витонченим передзвоном.
— Бач, видзвонює! — схвалив один прикордонник. — Частенько вибиває сьогодні! — Він сказав це тоном знавця, хоч до прибуття на кордон і не чув дзвону.
А після богослужіння почалося сільське свято. Отут, під час катання на човнах, і сталося нещастя. Воно скоїлося за невеличким мисом — прикордонники не бачили подробиць. Спочатку за деревами біліло вітрило. Потім дивляться — немає вітрила, зникло! Ну, значить, спустили його спортсмени. І раптом човни юрмою помчали до мису. Туди ж берегом побігли люди, деякі з баграми. Прикордонники зрозуміли: човен перекинувся!
Підтвердилося це наступного дня. З того боку повідомили через прикордонного комісара, що потонуло двоє, дівчина і хлопець. Просили взяти участь у пошуках.
Застава одразу ж відгукнулася. Кілька прикордонників пройшли вздовж нашого берега, оглядаючи зарослі очерету і бухточки, куди могло занести трупи течією Однак нічого не знайшли.
Звичайні повідомлення навіяли великий сум:
— Сьогодні матір водили під руки по берегу. Чи його, чи її мати. Дуже голосила.
— Знову водолазів привозили з міста. Всі шукають.
— Рідні дуже побиваються.
На третій день пошуків когось принесло до берега. Прикордонний наряд бачив, як рибалка кинув вудочки і побіг, незграбно розмахуючи руками. Зібрався натовп. Довго стояв біля води, потім рушив по домівках. Когось несли, тісно збившись. Простирадло, ні, поділ білої святкової сукні тягнувся по землі. То була утоплена.
— Як Офелія, — тремтячим голосом додав прикордонник.
За що дістав зауваження:
— Ви свої поетичні порівняння — до стінгазети! Офелію, товаришу Кикін, у рапорт не треба…
Супутника дівчини так і не знайшли…
— Куди ж він подівся? — Олександр здивований і стурбований, але взнаки не подає.
— Могло в море винести. Чи під корч затягло. Тут, знаеш, корчів у нас багато. Часто рвуть лески. Заклинило між корчами, він і гойдається собі під водою. До майбутньої весни прогойдається. А весною виштовхне його на поверхню, коли лід рушить. Повинен спливти.
— Ну, наговорилися? — докірливо питає дружина Ривчуна. — За розмовами зірницю б не проспати!..
Стемніло. Гавкають собаки. В квартирі замполіта — вона напроти — засвітилось у вікні. Штори не завішано.
Видно, як господар сідає до столу, присуває зошити та підручники. На засмаглому обличчі його — лагідний, майже дитячий вираз, трохи навіть сумний.
Одне за одним темніють вікна.
Тривожна група спить в одязі й чоботях, щоб не баритися з одяганням, коли пролунає телефонний виклик з кордону.
Ось і день минув. Що принесе ніч? З цією думкою засинають на заставі…
Мрець, якого так довго шукали, виплив саме в цю ніч.
Він виплив метрів за сто від нашого берега, напроти бухточки, затіненої крислатими деревами, де очерет густіший, ніж в інших місцях.
Помітили утопленика не відразу — він дуже довго погойдувався посередині плеса, ніби вагався.
Ніч — місячна, але небо геть заслане хмарами. Світло якесь розсіяне, мінливе, тьмяно-журливе.
Прикордонний наряд повільно проходить берегом, ховаючись за кущами.
Щоб прогнати почуття туги, наймолодший прикордонник починає стиха розмову:
— Тут старший лейтенант недавно рибу вудив. На спінінг. Однак не пішла. Всі нерви з нього витягла. Вигравала, вигравала, так і зникла.
— Тихше ти! — зупиняє старший. — Поглядай!
На плесі виграє велика риба; може, та сама, що “всі нерви витягла”. Блискотить плавець. Лунає характерний плескіт хвостом по воді. Знову тьмяно блиснув плавець. Що це? Невже не плавець — рука?!
Прикордонники не змовляючись разом присіли. Із-за кущів, не зводячи погляду, стежать за дивовижною рибою.
Усе-таки, мабуть, не риба. Швидше пеньок з короткими коренями. Підмило його весною під час льодоплаву і ось тепер носить, як неприкаяну душу.
Погойдуючись з боку на бік, пеньок неквапливо перетнув затоку.
Біля пасма підводного каміння, окресленого брижами, треба б цьому пенькові зупинитися. Течія завихрюється тут. Над камінням постійно кружляють тріски, гілки, пасма водоростей. Але він не затримався — пливе далі.
Напружений шепіт у кущах:
— Людина?!
— Замовкни ти!
“Пеньок” усе наближається до нашого берега.
Зараз підпливе, випростається, “перекинеться” в людину. Потім людина згорбиться, “перекинеться” в звіра і рачки, взута у ведмежі чи собачі кігті, щосили побіжить до лісу.
“По-старому, однак, працюють”, — хоче сказати молодший прикордонник, але йому перехоплює подих.
Ні! Це не людина, що перекинулася в пеньок. Це мрець! Він пливе на спині, відкинувши голову. В затіненому місячному світлі, що пробивається немовби крізь штори, обличчя видно неясно. Але проступає нежива білість, жахаюче, зловісне окостеніння вилиць, носа, підборіддя.
Мрець пливе горілиць, трохи погойдуючись, як на катафалку. Чоло йому перетинає вузька темна смужка, чи то рана, що запеклася, чи водорость.
Прикордонники чекають, анітелень, ніби приросли до землі.
Тривожно бурмочучи, хвиля підносить мерця все ближче.
Зарипів пісок. Хвиля пронесла труп ще трохи. Ноги лишились у воді, тулуб уже на березі. Мрець лежить так близько, що можна дотягтись до нього стволом автомата.
Тримаючи палець, як і раніше, на спусковому гачку, молодший прикордонник вдивляється у відкинуте назад обличчя. Воно страшне. Біле і непорушне. Одне око витекло, друге відсвічує, ніби крапля роси.
Прикордонники ждуть. Неабияке терпіння треба виховати в собі прикордонникам!
Минає ще хвилин п’ять… Молодший, мабуть, повірив би мертвотній нерухомості і вийшов би із-за кущів. Ллє старший досвідченіший. Що це блиснуло тоді над водою? Рука?