Знявши вартових, ми з Дітріхом прикріпили міну до підніжжя центрального бика. Я перевірив годинник і пустив у хід механізм. Рівно опівдні, час “пік”, коли на мосту найінтенсивніше пересуваються вантажні машини і танки, міна повинна була спрацювати.
Вона й спрацювала. Не знаю, на скільки днів ми затримали просування ваших частин і яку роль відіграло це на останньому етапі війни. По-моєму, було б важливіше затримати росіян на Сході. І на цьому, нарешті, зійшлися, але вже в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році.
Моя група почула вибух, ховаючись у прибережному очереті. Отже, справу скінчено. Але ми думали тільки про те, як би повернутися додому. Найважче в таких випадках повернутися. Довго розповідати про це. Однак і Дітріх, і Міхель, і Рільке залишилися в каналі.
Я врятувався тільки завдяки своїй витримці і гемонському бажанню жити. Дві доби мені довелося просидіти на дні вигрібної ями, словом — солдатського нужника. Про це немає нічого в реляції. Таке, як правило, не вставляють у реляції. Про них не згадують і в послужному списку.
Яма, на щастя, була на березі. Вона щільно прилягала до каналу. Коли сапери, шукаючи нас, почали кидати у воду гранати, я приловчився і проліз у вузьку трубу. Дітріх забарився. Мабуть, труп його виплив, як випливає глушена риба. Ваші солдати задовольнилися цим трупом. Міхель і Рільке загинули раніше.
Дві доби — на дні вигрібної ями! Скорчившись, як недоносок у банці, тримаючи лице над смердючою квашею! Зрозуміло, я не міг взяти в рот загубник! Треба було берегти повітря на дорогу назад… Кулаки стискаються, коли згадую про це!
Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.
Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам — першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий — і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.
І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?
Лише на третю ніч я зміг попливти…
Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..
Але після цього щось скінчилось у моєму житті.
Так! Не можу забути про яму!
Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?
Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.
Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.
Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, — сказав він. — Шкода залишати, не використавши…”
Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.
Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.
Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.
А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.
Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.
Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.
Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.
Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика — отже, таємниця дуже важлива.
А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.
Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.
Погляньте лишень на годинник: не пора?..
Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…
Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.
Шлюпка потай підійшла до острова.
Щоразу в Олександра виникала одна і та ж настирлива асоціація. Сосни, здавалось, стурбовані чимось тим, що відбувається біля берега. Ніби швидко збігають по схилу і прислухаються, перегнувшись до води. Таке враження виникло, очевидно, тому, що всі дерева схилилися в один бік.
А можливо, неприємне почуття з’явилось від іншого. Постійно нахилені сосни нагадували фатальну косу Фріш-Неррунг біля міста Піллау.
Острів був, між іншим, непривітний сам по собі. Незважаючи на силу-силенну ягід і чудову рибну ловлю, бувати на ньому уникали.
У густій темряві Олександр побачив, як по скелях в’юниться брудно-сірий струмочок. Це дві гадюки лежали біля самої води, насторожено піднявши пласкі голови.
Один весляр замахнувся на них веслом, щоб змусити забратися з дороги. Вони засичали, випросталися і не поспішаючи прошаруділи між деревами.
— Вартові змії! — сказав Олександр і примусив себе усміхнутися. — Охороняють Вінету, як сторожові собаки:
Шлюпка, зашурхотівши, ткнулася в розколину між скелями. Береги були круті, обривисті.
Пристати можна було тільки тут, і це добре, бо полегшує спостереження.
Олександр умостився напроти розколини, поклав поруч ракетницю, маску, підводний ліхтар, пістолет. Ще в шлюпці він узув ласти і з допомогою моряків приладнав до спини балони. Потім відпустив веслярів.
Тепер — чекати! Запастись терпінням і чекати! В цьому вся тактика. Не спати, не дрімати! Ловити кожен шурхіт, скрип, сплеск! Перетворитися в кота, що завмер біля щілини!
Це схоже на першу нічну вахту Олександра в шхерах. Не вчорашню і не позавчорашню. Давно.
Тоді гвардії капітан-лейтенант послав юнгу в розвідку. Вночі було дуже страшно. А на світанку стало ще страшніше. Об берег несподівано вдарила хвиля, і зовсім поруч, метрів за тридцять, почав повільно спливати “Летючий Голландець”. Спочатку показався горб бойової рубки, слідом — усе вузьке сталеве тіло.
І тепер небезпека підніметься поруч острова із води…
Проте Олександр швидко подолав страх.
Для цього він завжди застосовував випробуваний засіб — згадував війну, фронтових друзів, команду славнозвісного торпедного катера.
Йому здалося, що вони стоять за його спиною в шаруватій імлі між соснами: пишновусий боцман Фаддєїчев, веселий радист Чачко, флегматичний моторист Степаков та інші.
На мить Олександр знову відчув себе хлопчаком, юнгою, вихованцем гвардійського дивізіону торпедних катерів, якого за “окатість” прозвали “гострозорим усієї Балтики”, а згодом “підвищили в чині” й стали називати “штурманеням”.
Потім Олександр подумав про зміїв, як колись, у ту, давню свою вахту.
Що не робив, не міг подолати в собі цей страх перед зміями, відразу до них. Навіть спеціально тренувався, коли був курсантом: приходив до зоопарку і довго стояв перед тераріумом. За товстим склом погойдувались кобри, в кутку ворушився бруднувато-сірий пітон. Олександр дивився їм в очі, відчуваючи, що волосся ворушиться у нього під кашкетом. Ні, страх і відраза не минали.
Він трохи заспокоївся, довідавшись, що Бєлінський так боявся зміїв, що не зміг спати в номері готелю, де на стіні “пущено” було змієподібний бордюр. Проте Бєлінський був критик, а не прикордонник. Йому не треба було служити в шхерах, де повнісінько змій.