Куранес спускався пагорбом, вкритим пахучими травами і яскравими квітами, біля джерела Наракса, дерев’яним мостом, на якому він вирізав своє ім’я так багато років тому, також через гомінливий гай, аж до великого кам’яного мосту, що біля міських воріт. Все було як і в старі часи - ні колір мармурових стін не вицвів, ні відполіровані бронзові статуї не потемніли. Куранес подумав, що не потрібно боятися, бо все йому тут було знайомим; навіть вартові на захисних валах були ті ж, такими ж молодими, якими він їх запам’ятав. Коли він ввійшов в місто через бронзові ворота і вздовж доріг, вимощених оніксом, купці та наїздники на верблюдах вітали його так, наче він ніколи і не покидав місто; так само було й в бірюзовому храмі Нат-Гортат, де монахи у вінках з орхідей сказали йому, що не існує такого поняття як час у Оот-Наргаї, лише вічна молодість. Далі Куранес пішов на прогулянку Вулицею Колон до стіни, спрямованої в бік моря. Там збиралися торговці та моряки, а також дивні люди з тих країв, де море зустрічається з небом. Там він затримався надовго, не відриваючи погляду від яскравої гавані, де брижі виблискували під невідомим сонцем, а галери з далеких країв легко ковзали по воді. Він також пильно вдивлявся на гору Аран, що по-царському височіла над берегом, на нижніх схилах якої гойдалися дерева, а біла верхівка торкалась небес.
Більш за все Куранес бажав подорожувати галерою до далеких місць, про які він чув багато дивовижних казок, тому почав розшукувати капітана, який згодився взяти його на борт ще давно. Він знайшов цього чоловіка, Атіба, який сидів на тій самій скрині зі спеціями, що й до того, а Атіб, здавалося, навіть і не здогадувався, що стільки часу минуло. Потім обидвоє підпливли на човнах до галери і віддаючи накази веслярам, почали відпливати в хвилясте Серенське море, що веде до небес. Впродовж кількох днів вони ковзали зиґзаґами по воді, доки нарешті досягли горизонту, де море зустрічається з небом. Тут галера не зупинилася, а легко здійнялась в синє небо серед пухнастих хмар рожевого відтінку. А далеко під кілем Куранес міг бачити дивні землі та ріки, та міста неперевершеної краси, що мляво розляглися під сонцем, яке, здавалося, ні віддалялося, ні зникало. Нарешті Атіб повідомив, що подорож майже добігла кінця і що скоро вони ввійдуть в гавань Сераннії, міста рожевих мармурових хмар, збудованого на ефірному узбережжі, де у небо дме західний вітер; але як тільки стало видно найвищу різьблену вежу міста, пролунав якийсь звук і Куранес прокинувся в своїй мансарді в Лондоні.
Впродовж довгих місяців Куранес марно шукав чудове місто Селефаїс і галери, що пливуть небом; його сни відносили його до багатьох чудових і нечуваних місць, але ніхто з зустрічних не міг сказати, як знайти Оот-Наргай, що біля підніжжя Танарійських Гір. Одної ночі він летів над темними горами, де ледь виднілися самотні вогники в таборах, розкиданих на великій відстані одне від одного, і дивні неохайні зграї, що озивалися дзвіночками, в які дзвонили їх ватажки, а у найвіддаленішій частині горбистої країни, настільки далекій, що лише небагатьом вдалося її побачити, він знайшов страшенно стару стіну чи то кам’яну мостову, що звивалася зиґзаґом через пасма гір та долин; настільки велетенськими вони були, що важко повірити в те, що вони були викладені людськими руками, і настільки довгі, що й кінця-краю не видно. За тією стіною, коли лише почало сіріти, він ввійшов в країну чудернацьких садів і вишневих дерев, а коли зійшло сонце, він побачив таку красу червоних і білих квітів, зеленого листя та галявин, білих стежок, кришталевих струмків, блакитних озерець, вирізьблених мостів, пагод з червоними дахами, що він на мить і забув начисто про Селефаїс. Але він знову про нього згадав, коли спускався білою стежкою до пагоди з червоним дахом. Він мав намір розпитати людей про цю країну, але виявилось, що там їх немає, є лише птахи, і бджоли, і метелики. Іншої ночі Куранес підіймався вологими кам’яними спіральними нескінченними сходами і нею прийшов до вікна башти, що виходило на велику рівнину і річку, на яку падало місячне сяйво; у тихому місті, що простягалося від берегу річки, йому здалося, що він осягнув вже знайомі йому замальовки та плани. Він би спустився і розпитав би про те, як потрапити до Оот-Наргай, якби не грізна ранкова зоря, що виринала з-за далей, з-за горизонту, виводячи на світло руїни та старовинність міста, застій ріки, вкритої очеретом, і смерть, що почала кружляти над цими краями з тих часів, коли король Кинаратоліс повернувся додому з війни і потерпів від помсти богів.