Поривом бурі зірвало з верхніх гілок рештки повітряної кулі — вони побачили її падіння і спочатку в темряві не зрозуміли, що це таке: блискавки освітлювали чорне блискуче покривало, яке повільно опускалося в ліс.
Вранці Казик обережно підкрався до невідомої істоти, яка лежала неподалік від них, і зрозумів, що це їхня стара куля. Вона тепер зовсім не була схожа на кулю, і навіть важко було уявити, що вона могла підніматися у повітря. Від оболонки залишилися тільки величезні розірвані шматки, а від кошика — жалюгідні уламки. Але були мотузки, була плівка міхурів. Отож Дік з Казиком зробили чудові санчата для Мар’яни і навіть зверху прилаштували щось на зразок запони, щоб у річці не мучила мошкара, яка висить там у повітрі чорними хмарами.
Увесь наступний день пішов на переправу через болото, в якому було тисячі гадин, і заночувати довелося на малесенькому острові, сплетеному з водоростей і очерету. Острівець притулився до берега річки.
Мар’яна марила, у неї була висока температура, і нікому їй було подати ліки, оскільки у ліках розумілася тільки вона сама.
Острівець ледь-ледь погойдувався — під ним текла ріка, якщо сильно наступити, то нога провалювалася. Вночі Казик убив велику змію, яка також хотіла перечекати ніч на острові. Казикові здавалося, що вони відлетіли з селища дуже давно — можливо, рік тому, і відтоді кудись йдуть, повзуть і видряпуються, і ніколи це не закінчиться. Щоб відволіктися, він уявляв собі солодкі картини зустрічі зі справжніми землянами, а потім став згадувати назви всіх гір на Землі висотою більше восьми кілометрів. Ці слова мало що означали для Казика — вони були заклинанням, ниточкою, яка зв’язувала його із Землею.
Вранці вони зварили і з`їли змію, а потім шукали придатні стовбури, щоби зробити пліт, і змучилися, пробираючись до болотистого берега піщаними косами і заростями кущів.
Мар’яну вони ні на секунду не залишали одну. Тим паче, що місця були незнайомі і небезпечні. Тут зустрічалися інші болотяні тварюки. У глибині болота, вище по ріці, куди вони не заходили, було якесь скупчення тварин — якщо видряпатись на дерево, можна побачити, як вирує вода, наче її мешканці живуть у постійній ворожнечі.
Лише надвечір Дік знайшов два повалені дерева, але вони лежали вкрай незручно, в болоті, і незрозуміло було, як їх витягнути і зв’язати. Казик зметикував, що коли обрізати коріння, що тримало їхній прибережний плавучий острівець, його можна підігнати до дерева. Так вони і зробили: притягнули дерева до острівця і вийшов корабель — сирий, ненадійний, майже некерований, але він плавав.
Під Мар’яну підклали багато сухої трави і гілок, застелили їх шматками міхурів із кулі — їй було сухо. Мар’яна терпіла, тільки інколи стогнала. Нога була червона, розпухла. Їй було важко задовольняти усі людські потреби. Вона соромилася, незважаючи на біль, і нічого не хотіла їсти. Казика вона менше встидалася, а Дік відходив убік. Казик доглядав за нею, як за великою Луїзою, коли вона хворіла, він усе вмів. А Дікові було страшно. Набагато страшніше, аніж у лісі.
Наступного дня Дік зробив довгі жердини, щоправда, вони були не дуже тверді і гнулися.
Казик назвав новий корабель — “Золота лань”. Вони з Діком сильно відштовхнулися жердинами, корабель-острівець неохоче відірвався від берега і поплив. Його зносило вниз, але ця протока, перша з трьох чи чотирьох, які треба було подолати, була тиха і мілковода. Вони діставали жердинами до дна навіть на середині.
Мандрівка виявилася легкою, і всі розвеселилися. Мар’яна припинялася на ліктях і дивилася, як вони пливуть.
Вони ще ніколи не плавали на великій воді, і це було дуже цікаво. Якщо дивитися униз, то крізь прозору воду було видно піщане дно, водорості, що тягнуться догори, і навіть інколи рибу. Над ними кружляли незнайомі птахи, маленькі і крикливі, інколи одна з них кидалася у воду і вихоплювала з неї рибину.
Проміжок між першою і другою протокою був неширокий і низький, це була вузька смуга гальки, обмитої водою. Їм легко вдалося перетягнути у другу протоку свій корабель. Щоправда, на це пішло години з три, і Казик з Діком дуже втомилися, та й острівець ледь тримався на воді. Зі смуги гальки вони побачили широке і швидке русло, а за ним — третє — ще ширше. Поміж другим і третім руслом був довгий пагорб, порослий травою, і як перетягнути через нього корабель, ніхто не знав. Тому вони вирішили, що дозволять воді нести корабель вниз, ближче до озера, туди, де протоки сходяться.
Заночувати довелося на протилежному березі протоки, біля самого озера — так далеко їх віднесло вниз. Але вони все ж переправилися.