Наступного дня вони мусили зробити найважче.
Казик спав, Мар’яна то засинала, то прокидалася, і Дік, щоби не будити Казика, сам кип’ятив воду в порожньому горісі над багаттям, щоби давати Мар’яні пити. Дік був впевнений в лікувальних властивостях гарячої води. Потім він, хоча й дуже хотів спати, лазив кущами, шукаючи інші стовбури чи великі суки, щоб укріпити острівець.
Вночі знову мжичив дощик, проте, не злий, а теплий. Дік накрив усіх плівкою. Мар’яна не спала. Нога боліла, і здавалося, що по ній б’ють молотком зі швидкістю ударів пульсу. Їй хотілося відірвати цю прокляту, тяжку, нерухому ногу. Крізь отвір у плівці вона дивилася в чорне небо. Було сиро і душно, поруч хрипів уві сні Дік, зривався, сварився з кимось Казик. Мар’яна намагалася думати про Олега, як він там — напевно, вже пішов до корабля, бо вирішив, що вона загинула. Він, напевно, дуже страждає. Вона раділа, що страждає він марно — вона жива і повернеться до нього. А потім раптом заплакала, тихо, щоб нікого не розбудити. Вона плакала, бо уявила собі, що їй відріжуть ногу, оскільки у неї гангрена, і Олег розлюбить її і покине. Тоді нехай він летить на Землю, а вона залишиться тут, у селищі. Селище буде зовсім порожнє, у ньому залишаться Мар’яна та сліпа Христина, і Мар’яна буде піклуватися про Христину і годуватиме козу...
***
Вони зібралися усі разом, тільки без дітлахів. З молодших прийшла лише Фуміко, сестричка Казика. Всі ці дні вона ні з ким не бавилася, але й не плакала — вони з Казиком ніколи не плакали. Вона ходила, як автомат — нічого не бачила, нічого не чула. Не було й Старого. Старий застудився і уже третій день не вставав.
У великій кімнаті Сергіїва було просторіше: троє відсутніх — багато для маленького селища. Відразу відчувалося, що їх немає, що поруч — порожні місця.
— Ми йдемо, — сказав Сергіїв. — Ми йдемо з Олегом, тому що чекати більше не можна.
— Ще рано, — не погодився Вайткус, — у мене ще нічого не достигло.
— Діти назбирали грибів, — сказав Сергіїв. — Цього року літо дуже тепле, але нема гарантії, що тепло протримається. Ти пам’ятаєш, як два роки тому літо почалося спекою, а потім відразу пішов сніг? Це може повторитися. А зараз вже більше тижня стоїть тепло, і сніг біля перевалу повинен підтанути.
— Ми підемо удвох, — сказав Олег. — Нам багато їжі не потрібно.
— Олег правий, — підтримав Сергіїв.
— А що це змінить? — раптом втрутилася мати.
Олег розумів, що вона зараз почне шукати аргументи проти цього походу. Він чекав, що зараз вона скаже про це — розумно і впевнено, і всі її зрозуміють, послухаються. І Олег залишиться з нею.
— Нема ніякої гарантії, що ви зможете налагодити зв’язок.
— Мамо, я вже давно це чув, — сказав Олег. Решта мовчали, оскільки розуміли, що саме він мусить відповісти матері. — Двадцять років тому не було часу. Корабель був мертвий, холодний, обидва зв’язківці загинули, ти сам знаєш, і капітан загинув — усі, хто був на пульті керування, загинули. Тоді потрібно було вижити, усі думали, як піти, ніхто не планував залишитися і замерзнути на кораблі, правда?
— Правда, — погодився Вайткус.
— Якщо наші заблукали, потрапили на острів, не можуть повернутися, то наша надія — корабель.
— Не мели дурниць, — не вгавала мати. — Корабель в горах.
— Мамо, — сказав Олег. — Ми довго все обмірковували. Якщо ми відремонтуємо зв’язок, наш сигнал перехоплять. Розумієш? Поки ця експедиція тут, є шанс, що наш сигнал почують.
— Такого шансу немає, — вперто сказала мати. — Сигнал справжнього космічного зв’язку — гравіграмма. А в них тут планетарний зв’язок. Радіосигнали. Нащо плекати нездійсненні надії?
Очі в Ірини були вологими, вона ледь втримувалася, щоби не заплакати, і від цього її обличчя було злим і напруженим.
— У цьому й справа, — сказав Сергіїв, — що ми спробуємо налагодити не космічний зв’язок, а планетарний.
— Вам його не відремонтувати.
— Його налагодити простіше. Тому ми й ідемо, мамо, саме зараз, — сказав Олег. — Коли ми додумалися до цього, я ледь не застрибав від радощів.
— І мовчали? — запитала Ірина.
— Вайткус знає, — сказав Сергіїв. — І Старий також. Але ми не хотіли говорити про це раніше.
— Дурні таємниці, — буркнула Лінда. — Нікому не потрібні таємниці.
Вона теж не хотіла, щоб Сергіїв пішов.
Олег дивився на старших. Усе було вирішено. Тепер доля селища в його руках. І в руках Сергіїва. І треба встигнути.
У цей момент двері хижки різко відчинилися, мало не розірвавши мотузки, які тримали їх.