— Подивитися можна, — сказав Дік. — Тільки залишатися там не хочу. Мені нудно. Там того не можна, цього не можна... Вони сидять у чистеньких хатках і бояться мікробів, я знаю.
— Якби вони боялися, — розважливо заперечив Казик, — ми би сюди не прилетіли.
— А ми тут до чого?
— А до того, що ми і є вони. Ми одне і те саме. Ми куди йдемо? До них. Тобто до себе. Я так розумію. Ми наче заблукали в лісі і тепер хочемо вийти. Вони сильні, гарні, як на фотографії.
— А ми для них брудні, — сказав Дік.
Казик не сперечався, тому що розумів, чому Дік так говорить. Це не зменшувало його любові до Діка: так розуміння слабкостей коханої людини навіть робить її ближчою. Дік боявся людей із Землі, бо заздрив їм.
— Ми там теж не будемо останніми, — сказав Казик.
— Де?
— На Землі. Там наші таланти знадобляться. Ми будемо слідопитами. На Дальньому космічному флоті.
— Візьмуть нас... вони з пелюшок вчаться, — викрив себе Дік.
— Хлопці, — покликала Мар’яна. — Ми чому не пливемо?
— Прокинулася? — Дік підвівся. — А ми вирішили трохи відпочити, бо важко буде пливти. Ти як, нога не болить?
— Краше, — збрехала Мар’яна.
— Пити хочеш?
— Дай.
Дік приніс їй води у шкаралупі. Він підтримав її голову, щоби зручніше було пити, потилиця Мар’яни була дуже гарячою. Дік хвилювався за Мар’яну — у них зовсім не було ліків. Дікові завжди подобалася Мар’яна, більше за всіх у селищі. Але він все розумів про Мар’яну та Олега і відчував у цьому несправедливість... Проте, не ображався. Вони так хочуть, нехай.
Вони зіпхнули у воду острівець і почали відштовхуватися жердинами від м’якого дна. Жердини грузли, і штовхати було важко, тому їх все більше відносило униз. Берег віддалявся, але той, інший берег, теж віддалявся, оскільки ріка ставала ширшою, готуючись влитися в озеро. Жердини вже не досягали дна, і Дік з Казиком почали гребти широким пружним листям, яке вранці знайшли на березі. Течія була сильна, і невідомо було, чи допомагає їм веслування. Здається, не допомагало.
Вони спітніли і втомилися. Мар’яна засмутилася, що не може їм допомогти. Одна із колод відв’язалася, і довелося згаяти багато часу, перш ніж зв’язали розірвану мотузку і причепили колоду на місце. За цей час їх віднесло ще нижче, праворуч було озеро — сіре і гладеньке, по ньому були розсіяні темними плямками острівці, що утворилися в дельті, за ними сіра імла, дальній берег ховався в тумані.
Їх пронесло над мілиною, але вони не встигли за неї зачепитися, оскільки Дік надто сильно натиснув на свою жердину, і вона обламалася, а Дік мало не впав у воду. До того ж острівець — основа плоту — весь якось розлізся, і тільки колоди утримували вкупі усю цю масу болота і коріння; за кораблем по ріці плив хвіст гілля і водоростей.
Береги різко розійшлися в різні боки, подув вітер — зовсім інший, аніж у лісі, свіжий, — їх хитнуло, і хід корабля сповільнився. Ріка була позаду.
— Що трапилося? — запитала Мар’яна.
— Нічого, — відповів Дік. — Пливемо.
— Так навіть краще, — сказав Казик. — Тут течія спокійніша. Вигребемо.
Але течія все-таки була, і їх тягнуло усе далі від берегів, поки вони не наскочили на мілину, яка попереду висовувалася з води пласким, мало не на рівні з водою, піщаним острівцем.
Якщо не дивитися на нікчемну смужку піску, яка відділяла їх від простору води, здавалося, що вони продовжують пливти озером. Гирло річки, яка винесла їх назовні, було таке широке, що низька порість по берегах річкових рукавів здавалася лише хутряною габою на сірій тканині. І була дуже далеко. А оскільки вони почали переправу пізно, у другій половині дня, то вже починало сутеніти. Вони розклали на острівці багаття, і підігріли води для Мар’яни. Дік і Казик напилися просто з озера, вони пили багато, навмисно багато, бо коли нап’єшся води, це допомагає від голоду. Щоправда, їм не допомогло.
Увечері Дік намагався ловити рибу — у нього ще залишалося кілька стріл. Але він ніколи раніше не стріляв у рибу з арбалета, тому ніяк не міг поцілити. А бластер він беріг — він не знав, скільки в ньому залишилося зарядів, і боявся, що скоро той перестане стріляти.
Ніч видалася тяжка. Піднявся вітер, і хвилі перекочувалися через острівець. Кораблик похитувався, і доводилося весь час підштовхувати його жердинами на мілину. А коли хвилі стали зовсім великі, Дік і Казик залізли в холодну воду і утримували так пліт. Мар’яна теж не спала.
Олег із Сергіївим йшли без нічого, йшли швидко і, головне, йшли інакше. Змінилося їхнє ставлення до дороги. Минулого року ця подорож була майже неможливою, вони на неї зважилися лише з відчаю. Смерть Томаса була єдиною платою за досягнення цієї неймовірної мети, і сам “Полюс” здавався таємничим, далеким спогадом, реальність якого була сумнівною.