— Я в скафандрі, — сказав Павлиш.
— Звичайно, Славко піде, — сказала Саллі. — Я би також пішла.
— Я категорично проти, — відрізала Клавдія.
— Вибач, — відповів Павлиш і відключив зв’язок.
Це була відкрита революція, бунт на кораблі.
Павлиш відкрив скриньку з експедиційними приладами. У катері повинні бути необхідні речі — мотузки, крюки. Обставини бувають такі несподівані, що вся технологія космічного часу виявляється безсилою перед шматком тросу.
Павлиш відразу відшукав ідеальне знаряддя, щоби проникнути на корабель, — реактивний рюкзак.
Усередині корабель добре зберігся. Він був немов заспиртований крижаним повітрям.
Павлиш повільно йшов коридорами корабля, заглядаючи в каюти. Його метою був пульт управління. Там повинен зберігатися бортовий журнал.
Каюти були порожні. Це було дивно: навіть коли більша частина команди перебувала в анабіозному відсіку, чергових на такому кораблі мало бути не менше сотні людей.
У каютах все залишалося таким чи майже таким самим, як на момент катастрофи корабля. Речі на місцях, але жодного трупа.
На кораблі летіли сім’ями. В одній каюті — Павлиш запам’ятав її номер: 44 — його раптом зворушила картина закарбованої миті. Там стояла дитяча колиска, біля неї розпочата пляшечка дитячого молока. Іграшки в колисці...
Павлиш вже переконався, що після аварії на кораблі залишилися живі люди. І йому потрібно було зрозуміти, що сталося з ними потім.
Павлиш відшукав пульт керування. Він сильно постраждав. Прилади управління були розбиті. В мертвому хаосі дивом здавався зелений вогник сигналу автоматичного зв’язку із Землею. Павлиш вимкнув його — мерехтіння вогника в мертвому кораблі мало зловісний відтінок.
У відсіку керування та в інших службових приміщеннях “Полюса” Павлиш нікого не знайшов. Не було і бортового журналу. Не було людей і у відсіку двигунів, який постраждав найбільше. Нарешті Павлиш дістався до анабіозного відсіку. Двері до нього були зачинені. Але Павлиш був готовий до цього. Він прихопив з катера різак.
Замок піддався досить легко. В анабіозному відсіку було темно — стіни тут, на відміну від інших приміщень, не були вкриті фарбою, яка світилася. Павлиш увімкнув ліхтарик шолома.
І тоді все зрозумів. Люди в анабіозних ваннах загинули разом з кораблем. Швидше всього, під час аварії одразу відключився енергоблок, і ті, хто залишилися живими на кораблі, не змогли запустити систему реанімації. Хоча, напевно, намагалися. Деякі ванни були відкриті, але врятуватися нікому не вдалося.
А потім розчини у ваннах замерзли, і ті, хто спали на момент загибелі “Полюса”, опинилися замурованими в прозорих крижаних глибах. І тут же, в переходах між ваннами, Павлиш знайшов тих, хто загинули за межами відсіку. У когось вистачило сили перетягнути їхні тіла сюди.
Павлиш не затримувався в анабіозному відсіку. Йому було там страшно. Можна бути дуже раціональною, тверезою і відважною людиною, і все-таки внутрішньо зіщулитися, відчувши за спиною, у крижаній тиші, уявні ледь чутні кроки і побачити раптом, як за склом анабіозної ванни, у мерехтливому світлі ліхтарика здригнеться повіка чи смикнеться в усмішці рот людини, яка загинула двадцять років тому.
Павлиш відступав до виходу, побоюючись обернутися спиною до кладовища “Полюса”. А коли зачинив за собою двері відсіку, довго стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і чекав, коли перестануть тремтіти ноги.
Потім він пішов до виходу, який виявився дуже далеко. Павлиш йшов, прискорюючи кроки, тільки одного разу зазирнув у відчинені навстіж двері якогось складського приміщення, оскільки його здивував розгром всередині — наче якісь дикуни чи тварини дісталися до ящиків і пакетів, порозкидали їх по підлозі, розкрили невміло, пазурами чи кігтями, смакували страви і викидали їх, якщо не подобалися. Такого не могли зробити члени екіпажу, навіть у миті страшної нужди, хоча б тому, що знали, як відкриваються банки... Отже, в кораблі хтось був після того, як останні люди загинули чи покинули його. Пояснення цьому не було, пояснення потребувало існування на планеті достатньо високоорганізованих тварин чи навіть первісних людей. А Павлиш як біолог був абсолютно впевнений, що вищих тварин на планеті немає. І лише коли він відійшов на кілька десятків метрів від розгромленого складу, проста і переконлива думка прийшла в голову. Підсвідомо він раніше відганяв її від себе: люди умирали на замерзлому кораблі поступово, один за другим, і останні, чи останній, розчавлені безнадією та жахом, збожеволіли. І умираючий безумець, не усвідомлюючи, що робить, приповзав на цей склад, бо смерть вперто не забирала його...