...Корабель у сніговому цирку.
Він ближче — нависає блискучий бік. Великий план — тьмяна, побита снігом та вітрами поверхня борту. Коридор корабля. Яскраве коло світла від ліхтаря Павлиша. Пульт керування, розбиті прилади... Сліди вибуху у відсіку двигунів... холодне запустіння смерті.
Вони пили каву, вони сиділи в маленькій, теплій, чистій вітальні станції, і кожен уявляв собі мертвий холод космосу, продовженням якого були ці гори, де знайшов свою смерть “Полюс”.
— Подивимося інші плівки? — запитав Павлиш.
— Не треба, — сказала Клавдія. — Завтра. Потрібно дізнатися, що належить робити.
— А що належить? — Павлиш зрозумів, що ніколи не стикався з такою ситуацією. Адже є правила на всі випадки — на вихід у відкритий космос і на поведінку при зустрічі з аборигенами. Навіть найнеймовірніші ситуації, і ті мають відповідне правило.
— Що ми можемо використати? — запитала Клавдія.
— Як використати? — не зрозуміла Саллі.
— Планетарні катери не пошкоджені?
— Катер пошкоджений. Транспортний відсік потрапив у точку удару.
Клавдія увімкнула інформаторій. Він видав текст на екран, букви були строгі, чіткі, з ними неможливо було сперечатися. Клавдія повторювала текст вголос: “При евакуації досліджуваної планети експедиція повинна переконатися у тому, що на планеті не залишається жодного предмета із Землі, за винятком приладів, залишених з метою подальшого використання...”
— Це не зовсім той випадок, — сказав Павлиш. — Напевно, тут мають на увазі мою зубну щітку.
— Зубну щітку?
— Три дні не можу знайти, — повідомив Павлиш. — Можливо, вона упала в якусь щілину, і через мільйони років, коли тут виникне цивілізація, вони відкопають мою щітку і вирішать, що на планеті побували гості з космосу.
— Не час для жартів, — сказала Клавдія і схилилася над індексом. — Тут має бути ще. щось. Я точно пам’ятаю. Ось.
Знову засвітився екран інформаторію: “У випадку виявлення на досліджуваній планеті речей, що потрапили туди у результаті необережності попередньої експедиції чи залишилися після катастрофи земного космічного корабля, експедиція зобов’язана забрати їх з собою, а якщо це неможливо — знищити”.
— Я ж казала, — зраділа Клавдія. Вона пишалася тим, що пам’ять її не підвела.
— Та як же так, — заперечила Саллі. — Адже там люди...
— Люди загинули двадцять років тому.
— Можна не поспішати, — сказав Павлиш. — Ми ще не відлітаємо.
— Треба поспішати, — заперечила Клавдія.
Вона знову читала індекс.
Павлиш не зрозумів, що зараз Клавдія веде з ним війну. Він зовсім забув про свій бунт і про те, що пішов на “Полюс”, відкрито не підкорившись Клавдії, і тепер вона хоче знову бути головною у групі.
— Це десь у примітках, — сказала вона. — Там повинні бути примітки.
— Я не розумію, — мовила Саллі. — Що може статися?
— Я можу помилитися в точних формулюваннях, — сказала Клавдія. — Але зміст мені зрозумілий. Як і повинен бути зрозумілий вам. Корабель після катастрофи — джерело земних мікроорганізмів. З вашої вини може статися екологічне лихо.
— Мікроби вимерзли, — сказав Павлиш.
— Ти гарантуєш? Як біолог?
— Ні, не гарантую, — погодився Павлиш.
Він розумів, що хоче сказати Клавдія. Павлиш заходив у корабель. І якщо щось чуже цьому світові, а може навіть небезпечне, залишилося там, мікроорганізми чи віруси, то Павлиш залишив їм шанс вирватися назовні. А зараз не так вже й холодно — навіть високо в горах. І невідомо, станеться щось, чи ні. Швидше за все, не станеться. Але інструкції складали дуже розумні й передбачливі люди.
— Але ж не можна... — сказала Саллі. — Він зараз як пам’ятник... — Вона враз замовкла.
— Люди вийшли в космос не для того, щоби залишати пам’ятники, які можуть знищити чуже життя. Ми — не джерела зарази, — сказала Клавдія. — Основа справжньої цивілізації — гуманізм.
Високі слова запалили очі Клавдії світлом подвижника.
“Тебе би на багаття, — подумав Павлиш. — Полум’я б відступило”.
Саллі піднялася і вийшла з кімнати поставити чай. Вона зупинилася біля дверей і мовила:
— Ти завжди така самовпевнена...
Клавдія не відповіла.
Коли вони відпочили трохи, Казик зібрався йти до станції.
Мар’яна сказала йому:
— Зачекай, відігрієшся, підсохнеш.
— Я підсохну по дорозі, — сказав Казик. — Я швидко ходжу.
Дік віддав йому свій ніж — ніж Казика зламався — і хотів віддати бластер, але Казик не взяв. Він не мав довіри до бластера. Він сказав:
— Тобі знадобиться. Я йтиму, а ти мусиш сидіти і чекати.