— Ні, — сказала Мар’яна. — Ти чекай, але нікуди не ходи. Ми повернемося. Можливо, не дуже швидко.
— Увага! — закричав Старий. — Де Олег? Час відлітати.
Олег не хотів чути цих слів, але Мар’яна сказала:
— Йди.
І він побіг до каната — він відповідав за канат.
Решта почали відв’язувати мотузки, які тримали кулю.
Куля виривалася догори. Вона була туго надута, бундючна і дуже поважна. Наче розуміла, чого від неї чекають.
Потім куля почала підніматися, досить різко. Вайткус допомагав Олегові потихеньку відпускати канат. Мар’яна перейшла на той бік кошика, звідки їх було видно, дивилася на батька і махала йому рукою.
Канат натягнувся, якір виліз із землі, і Олег ледве встиг присісти, тому що якір ледве його не зачепив.
— Тягни! — крикнув він. — Тягни канат!
Якір пішов нагору.
Куля почала зменшуватися.
— Скрути вогонь! — кричав Олег.
Куля, підхоплена вітром, швидко летіла до лісу, вона ще ніколи не літала так швидко, але над лісом вітер, напевно, став слабшим, і куля зависла, навіть почала опускатися. Олег бачив, як похитуються чорні голови над кошиком. Дік підсилив полум’я. Куля полетіла далі і через хвилину зникла над лісом, у тій сірій мряці, яка відділяла верхівки дерев від хмар.
— Ось і все, — сказав Сергіїв Олегові. — Залишилися ми з тобою сиротами.
***
Павлиш прокинувся, коли ще було зовсім темно. Він не відразу второпав, де він, а зрозумівши і засмутившись через це, спробував збагнути, чому він прокинувся. Потім почув плач Клавдії. Вона інколи плакала чи розмовляла уві сні, навіть кричала. Але потім вранці нічого не пам’ятала.
Якби Павлиш щось вирішував, він би ще минулого тижня перейшов жити до себе в лабораторію. І навіть намагався заговорити про це, хоча розумів, що Клавдія буде незадоволена, але Клавдія холодно, наче здогадувалася про наміри Павлиша, підготувала відповідь, пояснила, що лабораторія недостатньо стерилізована. Вона буквально кишить бактеріями і вірусами, які Павлиш заносить ззовні. От якби Павлиш зайнявся ремонтом перехідного відсіку з лабораторії у тунель, це було би краще і корисніше для станції.
Вона ані словом не прохопилася, що прохання про відселення якось образило її. Вона навіть не запитала, чому він хоче жити в лабораторії.
Звичайно, не нічні жахи Клавдії були причиною такого бажання Павлиша. Вірніше, були маленькою складовою частиною цього бажання. Якби планета виявилася менш зловісною і негостинною, якби можна було спокійно ходити по ній, втомлюватися від прогулянок, живитися новими враженнями, він би не відчував замкнутості й тісноти житлового відсіку. Ще недавно Павлиш мріяв вирватися з корабля, який обрид за місяці польоту, і потрапити під небо нового світу. Тепер корабель здавався просторим, спокійним і затишним. Там можна зануритися у басейн, посидіти з приємним співрозмовником в оранжереї, помузичити в кают-компанії.
Тут планета не тільки не підпускала до себе, вона простягала злісні пальці і всередину станції. Ось та, помаранчева пліснява, яка причепилася до штанів скафандра, — вода з душа її не взяла. Павлиш відшкрябував її, кинувши у бій досягнення хімії. Пліснява не тільки успішно тримала оборону, але й, коли Павлиш примудрився доторкнутися до неї вказівним пальцем, обпекла. Тепер обпечений палець був залитий пластирем, а Клавдії довелося збрехати, що просто порізався — вона би не пробачила, і правильно б зробила, такої легковажності.
Врешті, нічого особливого не відбувалося. Планета як планета, експедиція як експедиція. Настільки банальна, що можна думати про обпечений палець. Та й дуже агресивною планету не назвеш — за винятком сутички з чудовиськом, фатальної для чудовиська, нічого особливого не сталося. І не тільки тому, що Клавдія слідкувала за порядком. Саллі з Павлишем теж не були дітьми, і знали, що і в Африці гуляти без тата і мами небезпечно. А з емоціями можна якось впоратися. Погрібно влаштувати велику поїздку — і за планом досліджень вона передбачена. Сісти у всюдихід і подивитися, як живе цей світ за межами галявини. Тим паче, що етап запусків скаутів вже виконаний, є деякі цікаві результати, хоча й нічого екстраординарного знайти не вдалося. Поки що. Усе як в археологічній експедиції, де знаходять уламки кераміки та іржаві цвяхи, що мають великий інтерес для науки, але абсолютно нецікаві для обивателів. У музеї вони байдуже обминають вітрини з наконечниками списів і склеєними глиняними глечиками. Їм хочеться побачити казково красиву статую чи золоту діадему. Кожен археолог доводитиме вам, що діадеми — не мета археології, її мета відшукати якомога більше черепків і намистин, аби визначити шляхи міграції і рівень матеріальної культури. Але можете бути впевнені, що археолог лицемірить. Глибоко у душі він мріє про діадему, про несподіваний блиск у надрах чорної землі, про ту надзвичайну сенсацію, погорда до якої — основа основ археологічної гордині.