Павлиш ліниво відсунув рештки пудингу — більше його душа не приймала — і сказав:
— Тепер я хочу пригостити вас, мої прекрасні дами, казковим видовищем, якого ви ще не зустрічали в Галактиці.
Він увімкнув проектор.
На екрані повільно летіли комахи, приваблені повітряними міхурами. Ось вони повертаються до води і пливуть, веселково виблискуючи, наче мильні бульбашки.
Саллі сиділа на підлозі, обхопивши коліна повними руками.
— Жаль, що мене не було з тобою, — сказала вона тихо.
Павлиш помітив, що вона вперше звернулася до нього на “ти”.
Клавдія продовжувала працювати. На столі перед нею лежала поділена на чарунки пласка скринька зі зразками порід. Вона перебирала спектрограми, легенько насвистувала щось майже нечутне, пасми волосся вибилися з надто строгої зачіски. Лампа окреслювала чітке коло на столі. Павлишу здалося, що, продовжуючи працювати, Клавдія наче докоряє йому за те, що він розважається любительськими фільмами і відволікає Саллі від корисної роботи. Він помилився. Клавдія поглядала і на екран, бо несподівано сказала:
— Цікаво, ця зміюка чудово знає, як поводитися з міхурами. Вона прокусує їх. Отже, твої коники зазвичай плавають в озері. А вона на них полює.
Павлиш сказав:
— А зараз я загублю щуп.
На екрані з’явилися кола розпушеної землі.
Саллі зойкнула:
— Дуже розумний спосіб чатувати жертву, — сказала Клавдія. — У всьому Всесвіті цим займаються різні хижаки.
— Навіть жінки, — невдало пожартував Павлиш.
Він очікував афронту, але його не було. Навпаки, Клавдія посміхнулася.
— Не бійтеся нас, Павлиш, — сказала вона. — Але хіба приємно, коли до тебе в дім лізуть залізною палицею?
Нарешті підійшла черга гігантських дерев.
На екрані вони виглядали зовсім не так велично, як в житті. Павлишу навіть хотілося попросити глядачок, щоб вони не вірили у те, що бачать. Сірі розпливчасті стовбури, що тонули в тумані, ручиська гілок, озерце в розтоці...
— Камера не може повертати очима, як я, — сказав Павлиш. — Поле її зору обмежене, наша уява живиться нелогічністю руху очей.
— Ні, чому ж? — сказала Клавдія. — Видовище вражає.
— І багато там таких дерев? — запитала Саллі.
— Здається, три або чотири — у межах видимості. Можливо, там цілий ліс.
— Напевно, це не дерева, — засумнівалася Клавдія. — Це, мені видається, швидше за все, симбіотична спільнота — ліс, що набрав такої форми. Ви бачите, що кожен стовбур сплетений із сотні стовбурів, наче канат із волокон.
— І кожне дерево — це цілий світ, — промовила Саллі. — Адже там напевно живуть істоти, які й не підозрюють, що є ще щось за межами дерева.
— Потрібно буде якось здійснити спеціальну експедицію по дереву, — додав Павлиш. — На кілька днів.
— Може, залишимо це для великої експедиції? — запитала Клавдія.
— Ви хочете позбавити мене відкриття, яке уславило би мене, — сказав Павлиш.
— Славко, ніколи не треба ганятися за сенсаціями. — Клавдія раптом знову втратила почуття гумору. Ось, гляньте. — Вона простягнула йому шматочок темної породи, відшліфованої з одного боку. Через породу тяглася широка золота смуга. — Це жильне золото. Мої скаути виявили тут гору, буквально пронизану золотими жилами. Надзвичайно рідкісний феномен. Такий романтик, як ви, відразу написав би метку статтю, а журналісти розмалювали б вас у сотні інтерв’ю — ще б пак, людина, котра віднайшла золоту гору! Але для мене це лише ще один, і доволі незначний, штрих у загальній геологічній картині планети.
Саллі поклала долоню на руку Павлиша, наче побоювалася, що той скаже якесь ущипливе слово і Клавдія засмутиться. Долоня її була м’яка і тепла. Клавдія обірвала свій монолог, і Павлиш зрозумів, що їй не сподобався жест Саллі. Саллі теж зрозуміла це і забрала руку. Запала ніякова мовчанка, і Саллі перервала її, сказавши:
— Я хочу чаю. Хто складе мені компанію?
— Із задоволенням, — сказав Павлиш.
Він вимкнув камеру. Клавдія схилилася над столом. Вона задумливо крутила в руці шматок породи із золотими прожилками.