— Зараз, — відповів Казик. Голос його був глухий, наче його обгриз туман.
Кошик хитнувся сильніше.
— Вибрався! — повідомив Казик. — Ви не бійтеся. Куля добре зачепилася канатами. Тут міцна сучкувата гілляка, товста, як я. Так що не бійтеся. Вилізайте. Я вас чекаю.
— Ну, йди, — сказав Дік Мар’яні. Він міцно причепив до спини арбалет, щоби не заважав під час підйому. Він вірив Казику і більше не боявся, що куля обірветься. — Якщо втомишся, відпочинь. І вниз не дивися.
— Все одно нічого не видно, — сказала Мар’яна. — Не бійся за мене.
— Ти відпочивай, не поспішай, — повторив Дік. — Я б відразу поліз за тобою, але канат двох не витримає.
Мар’яна встала на край кошика, міцно тримаючись за канат. Канат був вологим і слизьким. Але страшно справді не було. Вона теж вміла лазити по деревах.
Через кілька хвилин вона вже стояла поруч з Казиком на широкій, завислій над землею дорозі — такою їй видалася гілка дерева. Куля зачепилася за гострі суки, які стирчали зі стовбура, заплуталася у гілках та листі, що нагадували ножі, подерлася, але канати трималися міцно.
***
Вже зовсім розвиднілося, і тепер, коли все найстрашніше закінчилося, усім дуже хотілося їсти. Але щоби поїсти, треба якомога швидше спуститися на землю і знайти мішок з харчами.
— Пішли, — скомандував Дік, беручи арбалет, щоби бути готовим до несподіванок. — Ти, Мар’янко, йди посередині.
— Ні, — сказав Казик.
— Що ще?
— Ти забув. Нам треба спускатися вниз.
— Ну і що?
— Я візьму мотузку.
Дік зупинився. Він зрозумів, що Казик правий.
Але відразу виникла проблема: як дістати мотузку. Вони намагалися потягнути за одну з мотузок, але всі мотузки були міцно переплетені і жодна не піддавалася. Витягнути наверх всю кулю також не виходило — кошик був надто важким, а ноги ковзали по округлій гілляці.
— Зачекайте, — сказав тоді Казик, і, перш ніж Дік встиг заперечити, він спустився вниз по мотузці, зник в тумані і повернувся хвилин через п’ять, захеканий, але задоволений. Він потягнув за канат, по якому спускався, і канат поволі поліз нагору.
Канат був міцний і довгий. Казик скрутив його в кільце і повісив через плече. Йому було важко, але він не показав цього.
За той час, поки Казик спускався, щоб відрізати канат від кошика, Дік пройшов уперед, до того місця, де величезна гілка зросталася з головним стовбуром дерева. Нічого небезпечного він не зустрів. Мар’яна також не гаяла часу, вона присіла навпочіпки і відрізала шматочок сучка. Це було дерево, справжнє дерево, з твердою товстою корою, слизькою і цупкою зверху, але трухляве всередині. Тому гілка й прогиналася під ногами.
Вони пішли до головного стовбура. Мар’яна подивилася, як Казик зігнувся під вагою канату, і розуміла, що він ніколи не погодиться їй уступити. Тому вона сказала:
— Казик, навіщо нести канат без користі? Я думаю, що краще зв’язатися цією мотузкою, і коли хтось випадково впаде, решта його втримають.
— Чудово! — зрадів Казик. — Як альпіністи під час сходження на Еверест.
Ні Дік, ні Мар’яна не пам’ятали, що таке Еверест, і не знали, чим займаються альпіністи, але не розпитували.
Вони зв’язалися канатом. Він був такий довгий, що не заважав йти.
Так вони дійшли до кінця сука, до того місця, де він з’єднувався з основним стовбуром. Тоді стало зрозуміло, що цей сук насправді є однією з велетенських ліан, з яких сплетене дерево. Тільки вона відхилилася майже під прямим кутом. Сук не вливався у стовбур, як у звичайного дерева, а продовжувався далі, всередину його, розсунувши сусідні ліани. Це було наче у дівочій косі, у якій одне пасмо вибивалося назовні. У тому місці над суком виникла щілина, що звужувалася догори, зникала в тумані, такий собі тунель, темний і похмурий, стіни якого поросли довгим мохом і лишайниками.
Вони зупинилися перед входом, і не знали, що їм робити далі: чи йти у темряву, чи пошукати інший шлях униз.
Мар’яна обережно помацала мох. Він був їй знайомий. Зелена маса здригалася від дотику і притискалася до кори. Такий лякливий мох, тільки трохи менший, часто зустрічався на деревах в глибині лісу, їсти його не можна, він гіркий. Але інколи в ньому живуть горішки — це щось на зразок хвороби моху, — міцні, хрусткі, майже без смаку. Їх їдять лише дітлахи, бо ситості від них мало. Але тепер би й горішки не завадили.
Поки Мар’яна безуспішно шукала в мохові горішки, Дік обережно, на довжину мотузки, увійшов всередину щілини. З кожним кроком гігантська ліана йшла під більшим нахилом, водоспадом скочувалися всередину стовбура. Дік підсковзнувся і упав на живіт, щоб не скотитися униз, у чорне провалля, і не потягнути за собою інших. Потім він виліз назад.