— Будемо зовні спускатися, — сказав Дік. — Нічого не знайшла?
— Ні, — відповіла Мар’яна.
— Пити хочеться, — сказав Дік.
Вони розв’язали мотузку і обмотали її кінець до гілок, які наче кущі, вилізали біля самої основи сука. Казик, закріпивши другий кінець біля пояса, почав спускатися вниз по стовбуру, чіпляючись пальцями за нерівності кори і рослини, що гніздилися на корі.
Дік постійно був нашорошений. Він не сподівався на те, що гілки надійні, і весь час чекав ривка — якщо гілки обірвуться, йому доведеться взяти на себе вагу Казика. І він боявся цього, бо втриматися на слизькій і пологій поверхні сука нелегко.
А Казик спускався дуже повільно, він теж був обережний. Він поглядав донизу, намагаючись розгледіти в тумані якусь площадку чи інший сук. Щоб розважитися, він уявляв себе земним альпіністом.
Несподівано він побачив гостру сучкувату гілляку, яка стирчала зі стовбура трохи поодаль його шляху, і простягнув руку, щоб за неї схопитися. Але в той момент, коли він доторкнувся до гілляки, вона розділилася на два зазубрені ножі, і тільки блискавична реакція Казика врятувала його руку. Він встиг відсмикнути пальці, але ножі все ж різанули по них. Мотузка смикнулася. Дік підхопив її сильніше і крикнув зверху:
— Ти чого?
Казик відповів не відразу. Кров полилася з подушечки долоні, розрізаної ножами, які виявилися щелепами великої комахи — вона ховалася у норі, вирізаній в корі дерева, і чатувала на здобич, зробивши вигляд, що її жувальця — лише обламаний сучок.
Перев’язати руку було нічим. Казик крикнув нагору:
— Нічого, подряпався. Тут паршивець сидить, кусається.
— Обережніше, — відповів Дік. — Не сильно подряпався?
— Не сильно. Спускаюся далі.
Але, напевно, запах крові викликав у паршивця бажання поснідати, і він почав виповзати з нірки. Услід за щелепами, що нервово відкривалися і закривалися, неначе комаха націлювалася на здобич, з’явилося членисте тіло. Воно виповзало і виповзало з нори, і, здавалося, кінця йому не буде.
— Ого, — сказав Казик.
— Що? — запитав Дік.
— Довгий.
Казик, тримаючись здоровою рукою за канат, другою витягнув ніж, і коли паршивець — тепер вже схожий на головату змію з безліччю маленьких чіпких ніжок — підбіг до нього, Казик блискавичним рухом відрізав йому голову. Тіло змії продовжувало моторно, але безцільно бігати по стовбуру, а голова впала вниз, і в метрах трьох зі стовбура моментально висунулися інші гострі щипці, підхопили голову побратима і затягли всередину.
Руці було боляче, напевно від отрути.
Казик сказав:
— Тут обережно потрібно спускатися. Ці паршивці нір накопали і чекають.
— Може, підняти тебе? — запитав Дік.
— Ні, навпаки, — відповів Казик. — Я буду швидше спускатися і стовбур не чіпатиму. Там внизу щось є.
Не звертаючи уваги на біль, він взявся за мотузку обома руками і ковзнув униз.
Дашки нір, у яких мешкали паршивці, гучно відчинялися і звідти, наче їх хтось виштовхував, вистрибували ножі щелеп, тягнулися до Казика, але, на щастя, не встигали.
Зненацька біла вата хмар відійшла убік, і Казик побачив, що кінець мотузки лежить у воді. Йому навіть здалося, що дерево набагато нижче, ніж вони сподівалися, і через те він вже бачить землю. Але це було лише озерце, яке примостилося поміж двох ліан, що зрослися. Озерце було довгим і вузьким, навколо нього росли кущі і навіть дві невеличкі сосонки.
Казик почав спускатися ще швидше, але коли до поверхні води залишалося близько трьох метрів, він не витримав болю, і відпустив руки. Він плюхнувся в озеро, відразу занурившись з головою.
Казик вибрався з води, всівся на березі, зарослому травою, і відразу ж повернувся біль у руці. Але він не хотів розповідати про це Діку, і тому почав спокійно пояснювати, що знайшов озеро і що, коли Мар’яна і Дік будуть спускатися, краще не доторкатися до стовбура.
— Я їх випалю, — сказав Дік. — У мене бластер.
— Не потрібно, — заперечив Казик. — Бластер нам ще знадобиться, а цих паршивців тут багато. Крім того, вони не встигають уджиґнути, якщо швидко спускатися.
***
Вода в озерці була темною, гнилуватою, у ній водилося безліч дрібних тваринок. Коли Мар’яна, спустившись, намазала маззю і перев’язала розпухлу руку Казика, вона дала своїм супутникам по таблетці з тих, що Олег приніс з корабля, оскільки від незнайомої поганої води можна захворіти на дизентерію чи навіть отруїтися.
Вони попили, але від цього голод став ще більшим.